61. Речі, які не влізли

Тарр приїхав до двору, коли меблі вже винесли на вулицю. Не всі — тільки ті, що можна було розібрати без майстра. Великий теплий стіл залишався всередині, закріплений до підлоги. На його місці в описі перевезення стояло: передати наступним мешканцям.

Господиня, яка колись годувала капітана Кассіана, сиділа біля відкритих ящиків. Вона не виїжджала. Її молодші родичі вирішили забрати дітей до віддаленого гніздового поселення, де майже не було людей. Вони називали це відпусткою, хоча спакували навчальні речі й розірвали угоду з місцевою майстернею.

Радник зупинився під складеним навісом. Той самий людський хлопець стояв біля воріт, притискаючи до грудей модель водозбору. Ррейнський товариш щось пояснював йому швидко й сердито. Побачивши дорослого, обидва замовкли.

— Ви хотіли говорити, — сказала господиня Таррові. — Говоріть. Транспорт через годину.

Він знав, що його запросили не переконувати її. Вона сама не змогла переконати молодших і тепер хотіла почути, чи посадовець має слова, яких не вистачило родині.

Батько дітей вийшов із нижньої кімнати, несучи мішок із постіллю. На лусці біля шиї у нього лишалася свіжа подряпина. У громадському транспорті невідомий зачепив його інструментальну сумку, почалася сварка, хтось штовхнув, і він ударився об поручень. Служба записала випадок як побутовий конфлікт. Свідки розійшлися, запис не дозволяв розчути перших слів.

— Ви хотіли повідомити, що нападник ще не знайдений? — запитав він.

Тарр відповів, що приніс номер відповідальної групи й підтвердження додаткового патрулювання біля школи.

— Біля школи. А дорогою до неї?

— На маршруті теж посилили присутність.

— На скільки днів?

Радник знав: на сім із подальшим переглядом. Вимовив це вголос, і відповідь здалася ще слабшою, ніж у службовому повідомленні.

Мати дітей спускалася сходами, тримаючи малу місткість із домашніми рослинами. Її хвилювало, чи вони витримають дорогу; про політику вона слухати не хотіла.

— Ми не їдемо з Імперії. Не відмовляємося від спільного закону. Просто маємо інший дім, де зараз спокійніше. Чому це треба пояснювати як заяву?

— Не треба, — сказав Тарр.

Вона подивилася на нього з полегшенням і водночас із докором: чому тоді він прийшов.

Радник спробував пояснити, що працівникам майстерні важко знайти заміну. Почув власні слова й зупинився. Саме так учора говорили люди, яких він звинувачував у тому, що вони ставлять господарство вище за страх родини.

— Робота може зачекати, — сказав батько. — Ми вже довго чекали, поки стане безпечно говорити, що нам небезпечно.

Тарр допоміг підняти ящик до входу. Він був важкий, незручно збалансований; усередині перекочувалися дрібні речі. Господиня відразу наказала не ставити його на холодний камінь. Уся розмова на мить повернулася до звичайного домашнього порядку, але від цього від’їзд став тільки виразнішим.

Людський хлопець нарешті простяг другові модель.

— Забирай. Там твоя частина більша.

Ррейнський хлопчик не взяв.

— Вона не влізе.

— Можна розібрати.

— Потім не зберемо.

Вони обоє говорили про модель. Дорослі надто старанно вдавали, що чують лише це.

Тарр присів поруч і запропонував залишити конструкцію в шкільній майстерні до повернення. Людський хлопець відповів, що вони вже не повернуться. Мати ррейнської дитини різко попросила не казати дурниць. Її син стояв нерухомо, тільки стискав пальці біля шва куртки.

Транспорт запізнився на двадцять хвилин. За цей час усі встигли двічі перевірити речі й пересваритися через те, чи брати зайву ковдру. Коли машина приїхала, полегшення відчули навіть ті, хто не хотів розлучатися: очікування стало нестерпним.

Людський майстер із сусіднього двору прийшов попрощатися. Він тримав у руці той самий ключ від спільної системи поливу, який мав повернути після їхнього від’їзду. Господиня сказала залишити його собі.

— Я ж тут. Хтось має дивитися насос.

Молодший ррейн помітив ключ і відвернувся. Тарр не знав, образило його продовження звичайного життя чи, навпаки, дало змогу поїхати без відчуття повного розриву. Він не став питати.

Коли транспорт рушив, людський хлопчик не помахав. Дочекався, доки машина зникне за поворотом, і почав розбирати модель просто на землі. Лада, яка приїхала надто пізно, присіла допомогти. Він відштовхнув її руку.

— Ви казали, що все буде нормально.

Радниця не пригадувала, чи справді казала саме так. Напевно, казала щось близьке, доросле й заспокійливе. Тепер різниця між словами не мала значення.

Увечері Тарр доповідав Батькові всіх гнізд. У списку переміщених родин з’явилося ще три позначки. Співправитель запитав, чи не треба надати їм транспорт коштом держави. Радник відповів, що допомога потрібна, але окрема програма виїзду може зробити тимчасове рішення постійним потоком.

— Отже, не допомагати? — запитав старий.

— Допомагати. І чесно рахувати, скільки дворів ми втрачаємо як спільні.

Батько всіх гнізд довго дивився на карту. Потім наказав залишити в списку адресу повернення, навіть якщо родина не назвала строку.

На нижній вулиці вже звільнилося три робочі місця, зі шкільного списку прибрали одного учня. Увечері хлопчик накрив недобудовану модель тканиною. Тарр проходив повз двір і почув, як мати просить не залишати її надворі. Дитина відповіла, що її ще мають доробити.