50. Вартість чергування

Військовий транспорт Бойового Союзу прибув на цивільний вантажний вузол перед початком ранкової зміни. На його корпусі ще лежав пил полігона. Місцеві діти зупинилися біля огорожі подивитися на широкі опори, а їхні батьки подивилися на табло й зрозуміли, що два пасажирські рейси вже перенесено.

Наукова радниця Іш-Чель Накум їхала на роботу тим самим транспортом, що й працівники вузла. Біля зупинки вона зустріла колегу, яка тримала за руку сонну дитину та рахувала, чи встигне до шкільного приймання. Її зміну перенесли на пів години раніше, бо військові забрали частину розвантажувального обладнання.

— Це через Плай? — запитала жінка.

— Через готовність до порушення постачання.

— Я знаю, як це називається. Питаю, чи ми воюватимемо.

Радниця не стала відповідати за весь уряд. Сказала, що має закриту нараду й після неї повідомить усе, що можна. Жінка кивнула без задоволення. Їй потрібна була відповідь до того, як вона пояснюватиме дитині, чому ввечері її забиратиме інша людина.

Керр-Ат чекав у випробувальній залі. Перед ним лежали два плани переміщення інженерних підрозділів. Один називався оборонним, другий — аварійним, але судна й люди в них майже збігалися.

— Якщо відправимо обидва, — сказав він, — допомагати буде нікому.

— Вони знають, що це ті самі працівники?

— Тепер знають. Учора кожне управління рахувало окремо.

Голова Ради оборонних робіт прибув без парадного супроводу. За ним ішла представниця цивільних міст, людська жінка з широким поясом, до якого вона причепила старий ключ від родинної майстерні. Іш-Чель бачила її на багатьох засіданнях і знала: ключ був справжній, ним досі відчиняли двері, коли новий замок починав вередувати.

Почали з карти. У Плаї затримувалися комплектувальні, інкські перевізники змінювали ставки, Гармонія просила не переносити медичні вантажі. На зовнішніх маршрутах з’являлося більше озброєного супроводу. Кожна держава пояснювала його захистом своїх людей, але разом вони створювали простір, у якому будь-який збій зв’язку ставав підставою навести зброю.

— Ми маємо показати, що наші перевезення не зупинять, — сказав представник флоту.

— Кому саме? — запитала Іш-Чель.

— Усім, хто вирішить скористатися слабкістю.

— Тоді всі й побачать, що ми готуємося до них.

Офіцер роздратовано посунув карту. Радниця знала, що він не шукає війни; його молодший брат служив на транспорті, який затримали для додаткового огляду, і він уже другу добу отримував тільки короткі підтвердження безпеки. Але особиста тривога робила загальне рішення жорсткішим, а не точнішим.

Голова Ради попросив показати цивільну ціну розгортання. Представниця міст одразу відкрила свій перелік. Першими були водні насоси двох поселень, ремонт оглядового купола школи та запуск нової лінії переробки відходів. Усе це обслуговували ті самі фахівці, яких збиралися перевести на військову готовність.

— Купол почекає, — сказав хтось.

— Діти не сидять під тріщиною, — відповіла жінка. — Їх перевели в другу зміну. Батьки змінили робочий час. Дехто втратив оплату. Якщо ви хочете, щоб вони чекали ще місяць, назвіть це рішення своїм ім’ям.

У залі стало тихіше. Голова Ради зняв захисний нагрудник і поклав на сусідню опору. Це означало, що поспіх закінчився.

Він запропонував обмежене розгортання: один інженерний підрозділ до нейтрального вузла, один рятувальний транспорт, жодного входу в чужу систему без запиту. Супровід ішов би разом із відкритими повідомленнями про маршрут і завдання. Решту людей залишали на цивільних роботах до окремого рішення.

Представник флоту вимагав можливості швидко посилити групу. Представниця міст вимагала визначеної дати повернення. Керр-Ат додав перелік обладнання, яке забороняв забирати з аварійного запасу. Сперечалися довго, і радниця вперше за ранок відчула полегшення: тепер принаймні сперечалися про справжню ціну, а не про красиве слово «готовність».

Після наради вона пішла до навчальних майстерень. Молоді люди та ратдами пакували інструменти для підрозділу. Один людський курсант прикріпив на сумку маленький знак Землі, скопійований із матеріалів першого контакту. Його ратдамський напарник дивився на знак із таким виразом, ніби хотів запитати щось давно відкладене.

— Це щоб земляни впізнали, — пояснив курсант, помітивши погляд радниці.

— Впізнали що?

— Що ми їхні.

Іш-Чель сіла на край робочої опори.

— Ти народився в цьому місті. Твій напарник перевіряв твоє кріплення, коли ти вперше вийшов у зовнішній відсік. Земляни можуть стати нашими друзями. Але вони поки не знають тебе навіть на ім’я.

Юнак зніяковів.

— Я не мав на увазі, що…

— Знаю. Саме тому питаю, що ти мав на увазі.

Він не зняв знак. Радниця й не вимагала. Поруч із ним додав позначення своєї школи та спільного підрозділу. Ратдамський напарник допоміг вирівняти тканину, після чого вони повернулися до перевірки інструментів.

Увечері перший транспорт відійшов від причалу. Дві цивільні платформи звільнилися, і затриманий пасажирський рейс нарешті оголосили до посадки. На огорожі лишилися сліди дитячих долонь.

Іш-Чель записала коротке повідомлення для знайомої матері. Війни не оголосили. Частину сил направили для супроводу й порятунку. Шкільний купол ремонтуватимуть за попереднім планом. Вона перечитала ці три речення й додала четверте: рішення переглядатимуть, якщо зміниться обстановка.

Відповідь прийшла, коли вона виходила з інституту: «Отже, завтра вести до школи?» Іш-Чель зупинилася під навісом і відкрила чинний розклад транспорту. Нічого певнішого за нього вона запропонувати не могла. Надіслала розклад, номер шкільної служби й попросила повідомити, якщо зранку рейс скасують.