49. Нижня вулиця

Воду перекрили о шостій ранку, коли більшість мешканців нижньої вулиці ще спала. До сьомої в місцевій мережі вже написали, що гнізда почали тиснути на людські квартали. До восьмої таке саме повідомлення, тільки про людську помсту, дійшло до ррейнського двору по той бік розподільчої башти.

Насправді вийшов із ладу клапан, який давно просили замінити. Нова деталь стояла на складі. Бригада не могла її забрати, бо вантажна служба вимагала підтвердження оплати, а бухгалтер, який мав підтвердити, третю годину пояснював слідчим, чому його підпис є в одному зі списків обслуговування Східної платформи.

Лада дізналася про все від матері. Та поставила посуд під кран, хоча знала, що вода сама не з’явиться, і тепер телефонувала кожному, хто міг мати бодай якесь відношення до міської влади.

— Ти ж радниця. Скажи їм.

— Кому?

— Тим, хто перекрив.

До дев’ятої Лада стояла біля башти разом із керівницею комунальної служби. Та показала на знятий кожух. Усередині механізм, розрахований на довгу тиху роботу, смикався короткими нерівними рухами. На підлозі лежала мокра ганчірка. Молодий технік затискав рукавом подряпане зап’ястя.

— Він не саботований? — запитала радниця.

Жінка глянула на неї так, що Лада одразу пошкодувала про формулювання.

— Він зношений. Ми можемо влаштувати йому допит, але краще замінити.

Деталь привезли до полудня. На вантажнику сидів ррейн, якого затримали біля входу до людського кварталу добровольці. Вони не називали себе вартою, проте вимагали перевірити перепустку. Справжній патруль стояв за двадцять кроків і намагався вирішити, чи втручання не спричинить сварки.

Лада сама підійшла до машини. Водій простяг їй документи, хоча вона не просила.

— Краще подивіться. Потім скажуть, що я проїхав без перевірки.

Один із добровольців пояснив, що вони лише допомагають. Його обличчя було щире, стомлене. Радниця впізнала в ньому вчителя з місцевої школи.

— Тоді допоможіть перенести питну воду до старших мешканців. Тут є служба, яка перевіряє перепустки.

— Служба вже перевірила платформу, — відповів він.

Вона не знайшла швидкої відповіді. Повернула документи водієві й попросила патруль забезпечити проїзд. Учитель відступив, але лишився стояти з виразом людини, якій заважають робити потрібне.

У башті виявилося, що під час простою перекосило сусідній вузол. На заміну потрібно було ще кілька годин. Комунальна служба відкрила резервний накопичувач, але його вистачало лише на обмежений режим. За старим правилом першими отримували воду медичні заклади, потім дитячі та спільні кухні. Тепер людська громада вимагала подавати її за кількістю мешканців, а гніздовий двір — з урахуванням потреб теплової системи.

— Якщо ми зменшимо циркуляцію, у старшому крилі стане холодно, — пояснила ррейнська господиня.

— У нас теж старі, — сказала людська жінка.

— Я не кажу, що у вас їх немає.

Обидві говорили дедалі голосніше, бо кожна чула заперечення там, де інша намагалася пояснити потребу. Лада покликала місцевого лікаря. Він визначив мінімум для житлових крил, а техніки — для системи. Після цього довелося визнати, що резерву все одно не вистачає на звичайне приготування їжі.

Вирішили готувати на одній кухні для двох кварталів. Відразу з’явилася нова проблема: хто піде по їжу до чужого двору. Радниця сказала, що роздаватимуть посередині, у шкільній галереї. Учитель, який зупиняв машину, мовчки пішов відчиняти приміщення.

До вечора там стояли довгі столи. Люди приносили власний посуд, ррейни — широкі теплі місткості, у яких їжа довше зберігала температуру. Хтось сердився на чергу, хтось на смак, хтось на те, що дітям дозволили сісти першими. Це були звичайні невдоволення, і Лада слухала їх майже із задоволенням.

Біля кінця столу сиділа стара людська жінка з малим ррейнським хлопчиком. Вона годувала його повільно, перевіряючи, чи не гаряче, і водночас сварилася з кимось у домашньому каналі. Виявилося, хлопчик був сином її сусідів. Вони обоє працювали на ремонті, а в неї залишився їхній ключ ще з попередньої хвороби.

— Кажуть, щоб я віддала його своїм, — пояснила вона Ладі, вимкнувши зв’язок. — У нього зараз свої під баштою. Хто ще їм потрібен?

Радниця подала їй чисту серветку.

Близько дев’ятої клапан запрацював. Спочатку в кранах пішла каламутна вода, яку заборонили пити до перевірки. Мешканці знову почали телефонувати, впевнені, що їм повернули отруєне постачання. Комунальники розіслали звичайне пояснення після ремонтних робіт. Половина адресатів не повірила, друга половина навіть не прочитала.

Лада попросила місцевих лікарів показати результати аналізу в шкільній галереї, де люди ще не розійшлися. Самої правильної довідки виявилося недостатньо: потрібен був знайомий голос і можливість перепитати.

Коли радниця нарешті повернулася до матері, та вже вимила весь посуд, ніби бажала надолужити день без води.

— То хто перекрив? — запитала вона.

Лада сіла на кухонну лаву й притисла долоні до очей.

— Клапан. Старий, зношений клапан.

Мати налила їй напій. Подумала й тихо сказала, що в таку відповідь чомусь стало важче вірити.