45. Відстань до чужого горя

На Землі звістку про загибель Тараса V отримали тоді, коли готували першу відкриту виставку матеріалів експедиції. Монтажники вже підвісили над входом збільшене зображення Плаю: хмарні пасма, охриста смуга степу, вузьке срібло води. Під ним стояли ще не розпаковані лави. Завідувачка виставки спитала у голови Комітету Міріам Сол, чи треба все закрити.

Міріам читала повідомлення вдруге. Причина аварії встановлюється. Загинули гетьман та ррейнський майстер. Земна делегація не постраждала. Спільна охорона обмежила доступ до платформи. Капітан Кассіан просив не перетворювати останній факт на головну новину.

— Відкрийте, — сказала вона. — Але приберіть напис про початок безтурботної доби. Я його не погоджувала.

Завідувачка почервоніла. Слова придумали організатори, намагаючись сказати щось приємне після довгих тижнів обережних пояснень.

— Нам потрібен матеріал про загиблих, — додала Міріам. — Про обох. Попросіть дозволу в родин, перш ніж брати особисті зображення.

На закритій нараді директор флоту Наїм Келлер вимагав повернути людей. Його обличчя здавалося ще темнішим під холодним світлом столу. Він поклав перед радниками схему відстаней, на якій Земля була самотньою цяткою за межами звичних маршрутів.

— Ми не зможемо прислати допомогу, якщо там почнуть стріляти. У нас немає ані бази, ані другого корабля на місці. Довіра до капітана не скорочує дорогу.

— Відкликання також буде почуте, — відповіла представниця юридичної служби Ради, жінка зі стосом закладених паперами угод. — Як висновок, що ми очікуємо війни. Після цього наш наступний запит розглядатимуть у зовсім інших умовах.

— Мене більше турбує наступний список пасажирів.

Голова Комітету не дала суперечці стати особистою. Вона викликала на стіну запис капітана Кассіана. Капітан сидів у невеликій кімнаті, за плечем виднілася нерівна зелена перегородка. Говорив повільніше, ніж на першій доповіді.

«Основна група повернеться за планом. Я прошу затвердити продовження роботи контактної групи. Місцева влада погодила охорону та евакуаційний порядок. Ми не беремо участі у внутрішньому слідстві. Наша присутність потрібна, щоб кожна з чотирьох сторін могла поставити Землі запитання й отримати однакову відповідь».

Запис закінчився. Директор Келлер ще якийсь час дивився на порожній прямокутник.

— Він знає, що його присутність уже політичний аргумент?

— Саме тому просить мандат, — сказала Міріам.

Рішення прийняли не одноголосно. Капітанові дозволили залишитися на визначений термін, обмежили нові поїздки й зобов’язали щотижня переглядати умови безпеки. У разі втрати зв’язку група мала діяти за заздалегідь погодженим порядком, а не чекати героїчного дозволу з Землі. Келлер власноруч дописав пункт про медичне перевезення для будь-якого учасника місії. Юристка не заперечувала.

У приймальні відділу переселень тим часом стало тісніше. Службовиця Іона Рей прибрала з екрана старе пояснення про підготовчий етап і тепер щоразу говорила сама: цивільних рейсів ще немає, загибель правителя не скасовує права подати заяву, але змінює оцінку безпеки.

Чоловік із вишитим коміром, якого вона запам’ятала з першого прийому, стояв мовчки. Орнамент на його сорочці виявився неточним: майстер відновлював його з родинного знімка й переплутав два ряди. Раніше чоловік соромився цього. Тепер, судячи з того, як він тримав плечі, сором змінився впертістю.

— Я не забираю заяву, — сказав він.

— Вас про це не просять.

— Сусід просив. Каже: ось ваша спадщина, знову когось убили.

Іона повільно поклала долоні на стіл.

— Ви можете подати додаткові відомості про мету поїздки. Політичну суперечку з сусідом не потрібно доводити переїздом.

Чоловік опустив очі. У нього були потріскані нігті людини, яка щодня працює руками.

— Я йому це й сказав. А потім усю ніч думав, що, може, він має рацію. Я бачив на записі дітей, які говорять мовою моєї бабусі. Тільки через це. Не через гетьмана, якого не знав. А тепер виходить, що мушу вибрати сторону в їхній сварці.

— Не мусите, — відповіла Іона. — Для цього й потрібен час.

Після нього прийшла жінка з двома дорослими синами. Вона відкликала прохання про постійне поселення, але залишила заявку на культурний обмін. Старший син сердився, молодший полегшено всміхався. Іона не питала, хто переміг у домашній розмові. Вона відмітила зміну й уперше за день відчула, що її повільна робота комусь допомогла.

На відкритті виставки докторка Лея Морен, яка повернулася з основною групою, побачила біля зображення Плаю невеликий стіл із двома портретами. На одному був Тарас V у темному парадному вбранні; на іншому — ррейн у робочому поясі, з виїмкою на роговому краю щоки. Підписи пояснювали їхні посади та спільну роботу. Жодного слова про те, що чужа трагедія підтвердила чи спростувала земний устрій.

Біля столу сперечалися дві відвідувачки. Одна казала, що вільно носити орнамент можна й удома, не обираючи спадкової влади. Друга відповідала, що вдома її доньку вже двічі просили залишити національний костюм для святкового дня, бо на звичайних заняттях він відвертав увагу.

Лея затрималася. Їй хотілося вставити правильну фразу, примирити їх, але вона почула в собі професійну звичку заспокоювати раніше, ніж розібралася з болем.

— А донька чого хоче? — спитала лікарка.

Жінки замовкли.

— Щоб її перестали питати, чому вона так одяглася, — відповіла мати.

Лея кивнула. Ця відповідь була зрозумілішою за половину доповідей про культурну політику.

Увечері вона записала капітанові коротке особисте повідомлення. Розповіла про виставку, про двох загиблих на одному столі й про дівчинку, яка хотіла спокійно ходити до школи. Наприкінці додала: «Тут теж доведеться працювати довше, ніж ми гадали. Не бери все на себе там».

Коли запис пішов у чергу передачі, Лея загасила робочий екран. За вікном проходив транспорт. На завтра їй уже призначили зустріч із батьками тієї дівчинки; лікарка перенесла ранкову нараду й залишила поруч із календарем список запитань, на які сьогодні не відповіла.