42. Після жалобної дороги

Після похорону гетьмана люди розходилися повільно. На кам’яній дорозі лишилися темні сліди мокрого взуття, недопита вода в одноразових чашах і клапоть тканини, який хтось прив’язав до огорожі так міцно, що черговий не став його знімати. Наталя проїхала останньою машиною. За нею рушив транспорт до гніздового двору, де прощалися з майстром, що загинув поряд із її батьком.

Лада залишилася з родичами працівників верфі. Її парадна куртка тиснула під руками, і вона з жалем згадувала, як колись сміялася зі старших радників, що завжди першими розстібали коміри. Нині їй хотілося не стільки зняти незручний одяг, скільки повернути день до часу, коли ще можна було зайти до гетьмана з черговою сваркою й почути його роздратоване: «Ну, показуйте».

Біля спільної їдальні сперечалися двоє чоловіків. Молодший тримав пакет із жалобним хлібом; старший, у робочій куртці приймальної служби, вимагав не повторювати чуток при дітях.

— Це вже не чутка. Ключ був гніздовий. Вони самі підтвердили.

— Ключ у мене теж гніздовий. Ти бачив, де я працюю?

— Ти людина.

Старший відступив на пів кроку, ніби йому зробили щось фізично неприємне.

Лада втрутилася не відразу. Вона знала, що будь-яке службове слово зараз прозвучить як наказ горю поводитися пристойно. Попросила показати повідомлення. Молодший охоче розгорнув екран. Там справді йшлося про допуск ррейнського технічного управління, проте далі було обрізано речення про встановлення всіх осіб, які могли ним користуватися.

— Тут закінчується запис чи ваша копія? — запитала радниця.

— Мені надіслали так.

— Отже, ви цього не знаєте.

Він почервонів, але не відступив.

— А ви знаєте? У гетьмана всі сини загинули. Тепер він. Скільки ще треба чекати, щоб назвати речі?

Лада не могла відповісти, скільки. Це було найгірше в цій розмові: людина ставила справжнє запитання й уже тримала напоготові відповідь, яка могла зруйнувати все навколо.

У їдальні розсаджували дітей. Ррейнська дівчинка стояла біля лави, на яку її не пускали дві людські подруги. Вони не били її, не кричали. Одна сказала, що мама просила сьогодні сидіти зі своїми. Друга відсувала порожню чашу, вдаючи, що зайнята.

Лада підійшла, взяла тацю й сіла на те саме місце. Покликала дівчинку поруч. Діти мовчали, доки радниця не запитала, хто чергує біля супу.

— Я, — сказала та, що відсувала чашу.

— Тоді мені половину. Сьогодні всі чомусь переконані, що я повинна їсти за трьох.

Дівчинка підвелася. Коли повернулася, поставила другу миску перед ррейнкою. Ніхто не подякував їй за подвиг, і Лада відчула, що це правильно: звичайне місце за столом не повинне ставати нагородою за чужу великодушність.

Тарр знайшов радницю через годину. З гніздового двору він приїхав із порожнім футляром для речей загиблого. Майстрові родичі забрали все, крім робочого інструмента, який просили повернути на верф: там ще могли ним користуватися.

— Наталя була? — запитала Лада.

— Була. Стояла з родиною. Не говорила від імені держави.

— Уже пишуть, що надто швидко пробачила.

Тарр повільно поставив футляр на підлогу.

— Хто дав їм право вирішити, що наша родина потребує прощення?

Лада глянула на дітей. Вони нарешті заговорили між собою, тихо й незручно.

— Не тут, — попросила вона.

Вони вийшли до службового двору. Там пахло мокрим картоном і теплим жиром із вентиляції кухні. Радниця притулилася до стіни, а Тарр лишився стояти так прямо, що вона зрозуміла: він тримає себе навмисно.

— У гніздах питають, чи не треба забрати дітей зі спільних шкіл, — сказав він. — До завершення перевірки. Усі кажуть: тимчасово.

— Не робіть цього.

— Ти гарантуєш їм безпеку?

Лада заплющила очі. Одне слово могло виявитися брехнею, інше — дозволом на розрив.

— Запропоную спільне чергування батьків. Відкритий контакт із керівниками шкіл. Не приховувати випадків. Допоможеш?

— Допоможу. Але якщо станеться напад, я не стану просити родину потерпіти заради гарної спільної картини.

— Я теж.

Наступного ранку вони разом прийшли до першої школи. Чергувати зголосилося більше людей, ніж треба, і серед них був учорашній молодий чоловік із пакетом хліба. Лада помітила його відразу. Він тримав доньку за руку й не дивився на Тарра.

— Я можу стояти біля входу після зміни, — сказав він. — Якщо потрібно.

Ррейнський радник подякував без зайвого тепла. Це було все, на що обидва поки спромоглися.

До полудня на верфі зупинилася перша необов’язкова поставка. Майстер повідомив, що працівники не виходитимуть до людського кварталу без захисту. Людський начальник зміни відповів, що за таких умов не підписуватиме гніздові рахунки. За годину обидва звернулися до Лади, кожен із проханням пояснити іншому очевидне.

Вона попросила надіслати перелік речей, які зупиняться до вечора. У переліку були насос шкільного басейну, ремонт двох ліфтів і нагрівальний контур у старому житловому крилі.

Лада прочитала його Таррові. Радник довго мовчав, а потім сказав, що почне з власного гнізда. Вона пішла до людської зміни. Дорогою їй зателефонувала мати й запитала, чи правда, що ррейни вимикають людям тепло.

Радниця зупинилася посеред тротуару. До вечора було ще далеко.