38. Дві мови одного дому

Біля річкового причалу Лада зупинила машину й попросила капітана Кассіана пройти решту дороги пішки. До наступної зустрічі залишалася година. Вулиця піднімалася між невисокими будинками, чиї верхні поверхи виступали над проходом. Під навісами сушили тканину, лагодили легкі човни й продавали їжу працівникам водної служби. З річки тягло холодом; варто було звернути до стіни, і сонце знову нагрівало плечі.

На розі чоловік малював на тканині геометричний візерунок. Капітан упізнав спільне з інкським одягом, проте боявся знову назвати живу річ музейним зразком. Запитав лише, чи можна подивитися.

— Можна й потримати, — відповів майстер. — Оцей край. Тільки не тягніть.

Лада сперлася на одвірок, явно задоволена, що капітан знову отримав просту роботу. Майстер провів останню лінію й відсунув лампу. На тканині лишився нерівний кут.

— Так і має бути? — обережно запитав капітан.

— Ні. Але якщо зараз виправлятиму, дружина скаже, що її замовлення знову пішло після всіх чужих.

Із будинку озвалася жінка:

— Бо пішло.

Вона вийшла з низькою таріллю, на якій лежав розрізаний гарячий пиріг. Носила звичайну полотняну сорочку, широкий робочий пояс і ту саму ткану застібку, яку капітан щойно бачив на столі. Візерунки двох людських традицій не намагалися злитися в один: на сорочці йшли гілки, на поясі — суворий повтор ламаних ліній.

— Це мій брат, — пояснила Лада. — Приїхав із дружиною з інкських станцій шість років тому. Тепер кожного разу розповідає, що ще не звик до погоди.

— До погоди можна звикнути. До того, що річка забирає майстерню раз на кілька років, — важче.

Його дружина, уродженка людської громади інків, поставила пиріг на чисту дошку. Попросила гостей не їсти, доки не переглянуть склад. Капітан подякував і знайшов серед продуктів усе вже дозволене медичною службою. Лада взяла шматок раніше, ніж він завершив перевірку, і отримала від невістки сухе зауваження: її їжа також не мала торкатися гостьової порції.

У кімнаті було двоє дітей. Старша дівчина читала на підвіконні, молодший хлопчик намагався скласти застібку з деталей, явно не призначених одна для одної. Почувши, звідки гість, він негайно покинув роботу.

— У вас обидві наші мови лишилися?

Капітан попросив назвати їх. Пристрій запропонував кілька історичних відповідників, і жінка допомогла вибрати потрібні. Одну мову в родині використовували з батьковими родичами, іншу — в розмовах із материнськими. Між собою діти переходили на спільну мову міста, чим дратували обох бабусь.

— Записи є, — сказав капітан. — Де й наскільки ними користуються зараз, нам доведеться уточнити. Я не хочу назвати архів живою громадою тільки тому, що вам приємніше це почути.

Хлопчик розчарувався. Його сестра опустила книжку.

— Я ж казала: капітан не може знати все про всіх.

— А ти знаєш?

— Тому й не питаю так, ніби він винен.

Мати зупинила їх перш ніж суперечка стала довгою. Запропонувала записати питання для земної архівної групи. Хлопчик вимагав почати з пісень, дівчина — зі старих способів фарбування тканин. Батько додав назви човнових деталей. На одному аркуші поступово виникала історія дому, яку жодна анкета про одне походження не могла вмістити.

Майстер розповів, що родичі сперечаються, куди їм слід поїхати на Землі спочатку. Плайська бабуся хотіла показати онукам місце, звідки походив її народ. Інкські родичі надіслали інший список. Коли дівчина запропонувала побачити обидва, їй пояснили, що час і кошти не безмежні. Коли попросила спершу запитати її саму, образилися.

— Вони добрі люди, — сказала мати. — І кожен боїться, що діти збережуть менше саме його частини.

— А ви?

— Я боюся, що діти зненавидять обидві, поки ми доведемо, яка важливіша.

Лада дістала записувач, але не ввімкнула. Поклала на стіл і попросила дозволу передати цю думку освітній раді. Невістка погодилася за умови, що родину не запросять показувати, як усе чудово поєдналося. Їм і без публічного прикладу вистачало родичів, які перевіряли, чи правильно вони живуть.

На обід подали густу рибну страву з приправою, привезеною зі станцій. Майстер називав її плайською, дружина — домашньою. Капітанові друга назва здалася точнішою. Він розповів про земну шкільну кухню, де страви давно позначали складом і поживністю, а історичні назви берегли для особливих програм.

— Це зручно, — сказала жінка.

— Так.

— А коли ваша мати готувала інакше, ви як це називали?

Капітан задумався. Згадав надто темну скоринку, яку любив батько, і звичку матері різати овочі великими шматками, хоча домашній прилад пропонував дрібніші.

— Просто мамине, — відповів він.

— Отже, не все стерлося.

Він усміхнувся. Йому було приємно почути це від неї, хоча вона знала про Землю набагато менше за нього. Можливо, саме тому побачила те, повз що він проходив, розгніваний власною неосвіченістю.

Перед виходом дівчина показала капітанові свій малюнок: інкські ламані лінії перетворювалися на плайські гілки, а тоді знову збиралися в суворий повтор. Вона не збиралася робити його родинним знаком. Хотіла використати на робочій сумці.

— Бабусі не подобається, — сказала дівчина.

— Якій? — запитала Лада.

— Обом. Тільки з різних причин.

Майстер засміявся, дружина підтримала його. Кассіан залишив адресу архівної групи й позначив на дитячому аркуші обидві мови для одночасного передання. Дівчина перевірила позначки, а тоді вписала ще одну страву. Мати спробувала виправити назву; цього разу донька не віддала олівця.