37. Двір, у якому вистачає місця

Лада привела землян до ррейнського двору саме тоді, коли там розбирали навіс, і капітан Кассіан спершу вирішив, що радниця переплутала день. У проході лежали довгі ребра каркаса, на столі серед чаш стояв ящик із кріпленнями, а двоє дітей тримали за кінці полотно, яке дорослі безрезультатно намагалися скласти проти вітру. Один із дітей був людський. Другий, вищий майже на голову, мав дрібну сіру луску на щоках і так само сердито шморгав носом, коли край тканини бив його по обличчю.

— Ми мали прийти до обіду, — сказала Лада, представниця козацьких громад. — Але ви поставили на верфі забагато запитань. Тепер допомагайте.

Капітан передав куртку лікарці Леї Морен і взявся за вільний кут. Полотно виявилося важчим, ніж здавалося: між волокнами хрустіли тонкі пружні пластинки, які вдень відбивали надлишок тепла, а ввечері повертали накопичене дворові. На першому пориві він неправильно поставив ноги. Ррейнський хлопець мовчки показав, як притиснути край стегном, не натягуючи його руками, і капітан слухняно переступив.

З нижнього вікна за ними спостерігала старша ррейнка. Її луска мала колір старої оливкової деревини, а на плечах лежала безрукавна накидка із широкими кишенями. В одній кишені стирчала ложка, в іншій — прилад для вимірювання температури. Коли навіс нарешті склали, вона вийшла, перевірила вузол і сказала капітанові щось, від чого Лада розсміялася раніше, ніж озвався перекладач.

— Вона каже, що тепер Землю можна впускати. Принаймні один із вас уміє тримати тканину.

Господиня не чекала відповіді. Забрала ложку з кишені, нею ж відчинила тугий засув і запросила всіх усередину.

У кімнаті не було звичного капітанові поділу на кухню та їдальню. Уздовж теплої стіни стояли глибокі лави, посередині — низькі робочі столи. Над одним піднімалася пара, на другому сушилися дитячі зошити з водяними плямами, на третьому хтось лагодив застібку дорожнього мішка. Люди розміщувалися на додаткових подушках; ррейни сідали прямо на прогрітий камінь. Під підлогою повільно шуміла вода.

Докторка Лея сперлася долонею на стіну й одразу забрала руку.

— У вас усюди так тепло?

— Тільки тут, — відповів радник Тарр, який саме приніс із сусіднього приміщення другу тацю. — Дітям і старшим зручніше їсти в цьому крилі. Робочі кімнати прохолодніші. Якщо вам важко, відсунемо заслону.

— Я запитала як лікарка, а зраділа як людина, — сказала Лея. — На кораблі завжди хтось мерзне.

Тарр поклав на її місце тонку подушку. Жовті очі ррейна на мить примружилися, і капітан упізнав цей вираз: так радник дивився на Мас-Ланті, коли дозволяв собі задоволення від чужого вдалого зауваження.

Їжу подавали в окремих неглибоких мисках. Темні скибки кореня пахли димом, м’які зерна — чимось горіховим; поруч стояв соус, якого Лада порадила брати кінчиком ложки. Для землян підготували перевірені продукти й позначили їх маленькими світлими камінцями. Лея запитала, чи не завдала перевірка зайвого клопоту. Господиня показала на дитину з сірою лускою.

— У нього теж не все можна. Гість не складніший за онука.

Людський хлопець обурився, що другові дісталося більше підсмажених зерен. Виявилося, що зерна були в обох, просто ррейн старанно вибрав їх із загальної порції. Лада запропонувала розподілити заново, але діти вже домовилися обміняти решту на право першому показувати землянам свою модель водозбору.

Капітан розглядав їх без особливого наміру, доки не помітив, що Тарр спостерігає за ним.

— Ви шукаєте, чи вони справді товаришують? — запитав радник.

— Я дивлюся, як вони сваряться. Товаришування легше показати гостям.

— Цю сварку ми показуємо щодня. За потреби можемо відтворити ранкову, вона була довша.

Старша ррейнка поставила на стіл чайник, низький і широкий, з ручкою для двох долонь. Людський батько одного з дітей працював у тому самому дворі: ремонтував теплові клапани й доглядав спільну систему поливу. Його дружина навчала ррейнських та людських підлітків читати старі інженерні креслення. Вони оселилися тут після прориву водогону у своєму кварталі, збиралися виїхати за місяць, а залишилися на дев’ять років.

— Кімната була тимчасова, — пояснив чоловік. — Потім стіну пересунули, дитина пішла до школи, а старий дім відремонтували так, що нам уже не подобався.

— Тепер ви до Землі поїдете? — запитала господиня.

Слова були звернені до нього, а не до гостей. Капітан перестав підносити чашку. Він уже чув подібне запитання на верфі, але там воно ще мало вигляд жарту; тут його поставили між дитячою мискою й згорнутим робочим одягом.

Людина довго розправляла мокрий край серветки.

— Я подав запит на родинний архів. Це не заявка на від’їзд.

— Твоя дружина дивилася ціни перевезення.

— Тому що тепер усі дивляться.

Тарр тихо попросив не говорити за відсутню. Господиня погодилася, але капітан зрозумів, що розмову лише відклали.

— Ми поки не маємо пасажирського сполучення, — сказав він. — І я не можу обіцяти вам місця для життя. Можу передати запит, допомогти знайти відомості. Якщо моя присутність змушує когось думати, що Земля вже запрошує всіх переселитися, це треба виправити.

— Вона не мусить запрошувати, капітане, — відповів чоловік. — Інколи досить знати, що двері існують.

Лада відсунула чашу.

— У нас теж є двері. Вони ведуть до двору, де твій син знає, куди ставити ноги, коли вітер рве навіс. Не розумію, чому одні двері тепер важать більше за інші.

— Тому що ті були зачинені дві тисячі років.

Відповідь прозвучала різко, і чоловік одразу опустив очі. Господиня встала прибирати порожній посуд. Тарр допоміг їй, хоча до того гостям не дозволяли торкатися таць.

Докторка Лея запитала про дитячу модель. Хлопці повернулися з конструкцією, яка протікала саме в місці з’єднання людського насоса та ррейнського накопичувача. Капітан пересів ближче. Через кілька хвилин усі сперечалися, чи винне ущільнення, чи надто велика швидкість. Господиня принесла ганчірку й заявила, що права та сторона, яка витре воду.