35. Право не завершити роботу

Інженерка Майя вперше побачила ратдамську майстерню знизу. Її місцевий супровідник відкрив сервісну панель і, не подумавши про різницю зросту, запропонував оглянути з’єднання просто з проходу. Панель починалася над головою людини. Майя мовчки озирнулася в пошуках підставки.

Керр-Ат, радник з оборонної інженерії, помітив це запізно й так роздратувався на себе, що вона вирішила не жартувати. Він приніс легку платформу, перевірив упори, а тоді додав ще один захисний поручень.

— Ми маємо стандарт для людей, — пояснив він. — Просто його завжди хтось відкладає до наступного ремонту.

— У нас теж, — відповіла Майя. — Тільки людей різного зросту. І наступний ремонт завжди десь далеко.

За відкритою обшивкою працював вузол, який їй спочатку захотілося назвати силовим розподільником. За десять хвилин вона зрозуміла, що назва неправильна: він не просто розподіляв навантаження, а використовував малі зміни форми опор, щоб гасити коливання всієї споруди. Частину принципів вона впізнавала. Реалізація була такою чужою, що Майя перестала намагатися одразу дати їй земний відповідник.

Наукова радниця Іш-Чель Накум прийшла з двома студентами та робочою посудиною, з якої пахло солодкуватим зерном. На її рукаві був знак наукової школи, витканий тьмяними нитками. Поряд із цим знаком світилася сучасна позначка допуску. Один зі студентів, молодий ратдам, відразу опустив передню частину тулуба, щоб бачити те саме, що бачила землянка.

— Не заважайте, — сказала радниця. — Вона вже знайшла місце, яке ви вчора назвали недоступним для ручного огляду.

— Для наших рук, — уточнив студент.

— Саме так і треба було написати.

Майя попросила дозволу провести зворотний кабель. Ратдам подав їй інструмент, але не відпустив одразу: перевіряв, чи пальцям зручно. Це було зроблено без поблажливості, і вона вдячно кивнула.

За вікнами лабораторії лежало сухе плоскогір’я. Низькі будинки губилися в кольорі землі; тільки вентиляційні башти відкидали довгі ранкові тіні. Дороги спускалися широкими вигинами. Тут рідко будували сходи, і Майя вперше за подорож провела пів дня, ніде не піднявши ногу на звичну висоту сходинки. Її тіло помітило це раніше за думку.

На перерву працівники вийшли до заглибленого двору. Люди сідали на лави, ратдами ставали над низькими опорами, розвантажуючи ноги. У тіні пахло печеним коренем, кислим напоєм і кам’яним пилом, який вітер приносив із полігона. Стіл із їжею рухався вздовж посадкових місць; кожен зупиняв його легким дотиком і брав свою порцію.

Старший майстер відмовився від другого шматка хліба. Іш-Чель відразу запитала, чи він знову працював у нічну зміну.

— Закінчували стенд.

— Ви закінчуєте його третю ніч.

— Бо двоє людей уже подумки на Землі.

За столом стихло. Один зі студентів подивився на Майю, потім відвів очі.

— Я подав заяву на обмін, — сказав він. — Це не від’їзд із Союзу.

Майстер був людиною, і саме це спочатку збило землянку з пантелику. Вона вже встигла уявити суперечку простішою.

— Твої обчислення має завершити хтось інший. Заява подана до закінчення циклу, тому відповідь потрібна зараз.

— Ви не можете заборонити мені наукову поїздку тільки тому, що я потрібен у майстерні.

— Не можу. Можу запитати, чи ти взагалі збирався попереджати колег.

Молодий ратдам поклав інструмент на край столу.

— Він попереджав мене. Ми готували заявку разом. Але в пакеті для Землі є розділ про повернення людських нащадків. Для мене такого розділу немає.

Наукова радниця Іш-Чель попросила показати документ. Студент розгорнув його на робочому щиті, прямо між мисками. Заявку створило культурне товариство, яке не мало повноважень обіцяти наукові місця, але вже збирало відомості від охочих. У графі для супровідників стояло слово, яке перекладач Майї передав як «допоміжний персонал».

Ратдам торкнувся цього рядка.

— Я не його допоміжний персонал.

— Ніхто тут так не думає, — сказав людський студент.

— Тут — ні. Тому я й запитую про там.

Майя не поспішала втручатися. Вона знала лише земну частину програми і могла засвідчити рівно одне: Земля не затверджувала цього формуляра.

— Надішлю його керівниці нашої місії, — сказала вона. — В офіційному запрошенні на технічну роботу такого поділу немає. Ми просили назви спеціальностей і опис завдань. Не походження.

— А житло? — запитав ратдам.

Майя уявила коридори земного інституту, двері лабораторії, маленький транспорт, яким користувалася щодня.

— Для вас доведеться перебудувати частину приміщень. Це можна зробити. Але я не скажу, що вони вже готові.

Студент кивнув, ніби саме ця незручна відповідь уперше дала йому підставу серйозно розглядати поїздку.

Після перерви до майстерні прийшов голова Ради оборонних робіт. Ратдам був невисокий для свого виду, з вузькою темною смугою на лобі; носив захисний нагрудник без прикрас і залишав на підлозі сліди вогкого пилу. Він не дозволив розчищати йому окремий шлях. Дочекався, поки пройде навантажувач, і тільки тоді підійшов до стенда.

Керр-Ат показав результати випробувань. Голова слухав уважно, потім запитав, чи справді двоє з групи хочуть летіти до Землі.

— Хочуть, — відповіла Іш-Чель. — І мають право.

— Звісно. Мене цікавить, кого вони навчать перед від’їздом.

Студенти переглянулися. Вперше за день питання не вимагало вибирати між свободою та лояльністю.

Домовилися про місяць спільної роботи з наступниками, якщо запрошення взагалі буде підтверджено. Обидва мали підготувати програму, яка передбачала їхнє повернення, але не робила його умовою доступу до власних результатів. Майстер бурчав, що наступників завжди вчать у найгірший час. Радниця запропонувала назвати кращий. Він не назвав.

Увечері Майя повернулася до того самого вузла. Ратдамський студент уже перебудував підставку так, щоб нею могла користуватися одна людина без сторонньої допомоги. На поручні лишив невелику позначку людського зросту поряд із двома ратдамськими розмірами.