34. Галерея під дощем

На спільну раду Гармонії землян не запросили, і це виявилося кориснішим за ще один урочистий прийом. Ешлі та Ріна провели ранок із бригадою, яка доглядала живі опори переходу. Їм видали м’які накладки на взуття, пояснили, до яких поверхонь не варто торкатися голими руками, і показали місце, де нова тканина неправильно зрослася зі старою. Зблизька майбутній міст нагадував складне поранення, яке терпляче лікували десятки фахівців.

Ріна тримала освітлювач, поки ссаввська інженерка відводила край захисної оболонки. Світло потрібно було спрямовувати збоку. Пілотка двічі повертала його звичним рухом і двічі отримувала спокійне зауваження: так тканина замикається й огляд доведеться починати спочатку.

— Вона боїться? — запитала Ріна.

— Реагує на подразнення. Нам теж легше працювати, коли на нас не світять просто в очі, але це ще не вся причина.

Інженерка пояснила механізм, не спрощуючи його до казки. Ешлі занотувала кілька термінів, а потім попросила показати їх на схемі. До обіду обидві зрозуміли тільки частину почутого, зате більше не називали кожну зміну живої споруди настроєм.

Нагорі, за широкими стулками галереї, тим часом сперечалися про військові школи.

Перший хранитель людських домів стояв біля столу, поклавши обидві руки на спинку крісла. Він був сухорлявий, із сивими скронями й коротким шрамом на підборідді; носив темний одяг із тонким візерунком по краю рукава. На церемоніях він говорив мало, і чужинці вважали це незмінною рисою його народу. Акіо Моріта знав, що хранитель здатний сперечатися пів години через невдало сформульований навчальний наказ.

Старша берегиня ссаввських громад слухала сидячи. Її хутро було темно-руде, з чорними смугами біля вух; старі ліани на плечах тримали дрібне жорстке листя, яке не любило сухого повітря. Вона час від часу торкалася чаші з водою й змочувала край рослинної тканини. Акіо вже знав: що частіше вона це робить, то менше їй подобається розмова.

Її місце було вирощене вздовж огорожі галереї: пружна тканина підтримувала корпус під нахилом, кореневі розвилки не стискали хвіст. Біля передпліччя темнів змінний технічний вкладиш, через який берегиня відкривала документи. Коли вона посунула чашу, пагін із плечового переплетення потягнувся до води; вона притиснула його пальцем і повернулася до слів хранителя.

— Я не пропоную окремого людського флоту, — сказав хранитель. — Я пропоную окремий курс для тих, хто повезе людські громади до Землі. Історія, мова, родинні зв’язки. Ссаввському офіцерові це не потрібно в тому самому обсязі.

— Він керуватиме тим самим судном, — відповіла берегиня. — Його екіпаж зустрічатимуть ті самі люди. Чому він має знати менше?

— Тому що навчальний час обмежений.

Сеййа, радниця, яка представляла Гармонію на Мас-Ланті, посунула до центру план розкладу.

— Звідси вже вилучили спільний курс з історії нашого союзу. Не треба говорити, що ми лише щось додаємо.

Хранитель глянув на аркуш. Цей рядок змінили без його окремого погодження, і це було видно з того, як повільно він прочитав його вдруге.

Акіо не допомагав йому виправданням. У людських громадах усе частіше говорили про повернення до чистих витоків; радник чув ці слова навіть від людей, яким довіряв. Вони не вкладали в них ворожості. Саме тому не помічали, кого робили зайвим у власному майбутньому.

Берегиня підвелася. У неї була легка кульгавість після давньої травми, але вона завжди відмовлялася переносити всі засідання на один рівень: вважала, що пристосування простору має допомагати ходити, а не звільняти від руху.

— Учора моя онука запитала, чи люди тепер матимуть справжню батьківщину, а ми залишимося тимчасовою. Вона виросла поруч із людськими дітьми. У їхній школі ніхто не хотів її образити. Просто вчитель сказав, що після стількох поколінь люди нарешті зможуть повернутися додому.

Хранитель випростався.

— Учителя вже попередили?

— Я прийшла не карати вчителя. Я хочу знати, чи ми самі розуміємо, що говоримо.

За склом рушив дощ. Краплі збиралися на зовнішній плівці й стікали тонкими смугами до жолобів. Унизу земна пілотка тримала світло для ссаввської працівниці; ні та, ні інша не бачила, що на них дивляться з галереї.

Акіо розповів про родинну вечерю. Не називав тих, хто сперечався, і не переказував особистих слів. Сказав тільки, що бажання поїхати вже є, що воно сильніше за очікування зручного моменту й що заборона перетворить побутову суперечку на політичний розрив.

— Людям потрібен спосіб побачити Землю, не оголошуючи зрадою життя тут, — завершив він. — А ссаввам потрібне право брати участь у нових відносинах без прохання дозволити їм супроводжувати людей.

Хранитель сів. Він не любив, коли йому доводилося відмовлятися від власного рішення при кількох радах, але ще менше любив захищати помилку, яку вже побачив.

— Спільний курс залишаємо. Історичний додамо для всіх охочих. Військові посади не пов’язуємо з походженням. Щодо переселення…

Берегиня чекала.

— Щодо переселення нам потрібні правила переходу, які не триматимуть людину як боржника перед власним домом. І не перекладатимуть усю її роботу на тих, хто лишається.

Цього разу Сеййа кивнула. Рішення не знімало страху, проте принаймні визнавало його з обох боків.

Після ради правителі спустилися до бригади. Ріна побачила їх, спробувала випростатися й ледь не повернула освітлювач. Інженерка поклала їй руку на зап’ясток.

— Спершу закінчимо. Вони почекають.

Берегиня справді чекала. Хранитель людських домів присів біля запасних кріплень і запитав, чому одне з них лежить окремо. Працівник почав пояснювати довше, ніж той очікував. Ешлі дивилася на це з тихим задоволенням: у її службовому записі нарешті могло з’явитися щось про правителів, які вміють мовчки стояти поруч із чужою роботою.

Коли огляд завершили, Сеййа представила землян. Берегиня запитала Ріну, чи важко було звикнути до живої конструкції.