33. Той, хто поливає сад

Коли пілотка Ріна сіла за низький стіл, у неї негайно затерпла ліва нога. Вона змінила положення, зачепила коліном край таці й устигла підхопити чашу раніше, ніж пролився напій. Навпроти сидів хлопчик років десяти, який дивився на неї з нестерпно ввічливим співчуттям.

— Можете сісти на край, — порадив він. — Дідусь теж так робить, коли ніхто не бачить.

— Я чую, — озвався з сусідньої кімнати радник Акіо Моріта.

— Отже, зараз не робить, — прошепотів хлопчик.

Ешлі Денмар, офіцерка зв’язку земної делегації, відвернулася до відчинених дверей, ховаючи усмішку. Їх запросили на вечерю без камер і перекладацького супроводу. Власні пристрої можна було залишити ввімкненими, але господиня попросила не записувати всього поспіль: її мати співала тільки тоді, коли була впевнена, що не співає для архіву.

Дім Акіо стояв на схилі людської планети Гармонії, де дощова вода проходила через три двори перед тим, як потрапити в міський збірник. Після полуденної зливи всі три двори звучали по-різному. У верхньому краплі били по плоскому каменю, в середньому губилися серед широкого листя, а в нижньому вода стікала тонкою цівкою в порожню посудину. Ріна спочатку шукала несправність, доки не зрозуміла, що посудину поставили навмисне.

— Вона показує, скільки води пройшло за ніч, — пояснила господиня. — І будить матір, коли ми забуваємо перекрити додаткову гілку.

На вечерю подали рисоподібне зерно з гострою зеленню, тонкі шматочки перевіреної місцевої риби й запечені бульби, які Акіо старанно очищав для всіх, поки його сестра дорікала, що він перетворює їжу на дипломатичну процедуру. Ешлі попросила показати, як складати великі листки, щоб вони не розгорталися в пальцях. Хлопчик узявся навчати її з тією суворістю, яку діти залишають для дорослих, що нічого не вміють.

Сеййа прийшла пізніше, через сад. Чорне хутро радниці вкрилося дрібними краплями; живі ліани на плечах стягнулися, захищаючи тонкі пагони. Господиня подала їй суху тканину та поставила окрему чашу з теплим розчином для рослин. Ешлі дивилася, як ссаввка змочує кінчики листя, і ледь утрималася від запитання, чи одяг відчуває біль.

Сеййа помітила її погляд.

— Питайте. Ви вже надто довго дивитеся так, ніби я годую власний комір.

— Майже саме це я й хотіла запитати.

— Доглядаю. Він не подасть скарги, але потім три дні погано триматиме форму. А новий виростити довше, ніж купити ваш.

Ріна торкнулася свого коміра. Після подорожі на ньому залишилася потертість від ременя, і вона раптом відчула до незнайомого живого одягу несподівану побутову близькість: теж річ, яку можна занедбати й потім дратуватися на власну недбалість.

Стара мати Акіо довго мовчала. Її легкий домашній одяг був перешитий на ліктях тканиною іншого кольору; виявилося, це зробила онука й бабуся відмовилася замінити нерівні латки. Після другої чаші вона запитала Ріну, чи є на Землі люди, які знають пісню про осіннє повернення човна.

Перекладач запропонував три різні назви. Ешлі попросила не вибирати жодної, доки не почує мелодії.

Жінка заспівала кілька рядків. Голос був слабкий, але рівний; Акіо перестав чистити бульбу, а його сестра, не помічаючи цього, підхопила останні слова. Ріна не знала пісні. Вона могла пригадати десятки навчальних композицій, загальні святкові мелодії, сигнали збору в Академії — але нічого, що допомогло б відповісти старій.

— Я не знаю, — сказала вона. — Можливо, запис є в архіві. Це не означає, що його ніхто не співає.

— А ви що співаєте вдома?

Пілотка відкрила рот і закрила його. Вдома вона здебільшого вмикала музику. Іноді підспівувала, коли прибирала. Жодна з цих правдивих відповідей не здавалася достатньою, хоча соромитися, переконувала вона себе, не було чого.

Ешлі врятувала її, попросивши повторити початок. Цього разу без запису. Хлопчик розсміявся з її вимови й отримав від бабусі коротке зауваження. Ссаввка слухала, притримуючи чашу між долонями. Пісня належала людям, але вона знала її краще за гостей із людської батьківщини.

Після вечері чоловік сестри Акіо приніс карту. Він працював у транспортній школі й уже подав заявку на довгу поїздку до Землі. Родина дізналася про це позавчора. Акіо попросив не робити з вечері наради, але сестра сама розсунула порожні тарілки.

— Тут написано: із можливістю продовження, — сказала вона. — На скільки?

— Я ще не знаю умов.

— Ти знаєш умови тут. Наступного року мати потребуватиме операції, син переходить до іншої школи, я маю завершити догляд за садом оболонок. Ти подав заявку один.

Він потер чоло. Зблизька Ешлі побачила, що його парадний пояс затертий на згині так само, як робочий ремінь будь-якого земного техніка.

— Бо ти сказала, що не поїдеш.

— Я сказала, що не покину людей посеред роботи.

Сеййа відклала чашу.

— Ваш сад живить оболонки для трьох наших медичних відсіків. Я знаю, скільки там залишилося роботи. Але це не означає, що ти мусиш лишатися навічно.

— Бачиш? — чоловік одразу повернувся до дружини.

— Я ще не закінчила, — сказала радниця. — Це означає, що ви маєте домовитися, хто завершить догляд. Із садом, із матір’ю, з дитиною. Земля не звільняє від розмови.

Ріна раптом зрозуміла, чому гостям дозволили залишитися за столом. Від них не чекали вирішення. Їхня присутність робила нову планету настільки близькою, що про неї нарешті можна було сперечатися конкретно.

Чоловік згорнув карту не відразу. Попросив сестру Акіо прочитати заявку разом із ним наступного дня. Та погодилася, але не торкнулася його руки. Це був невеликий рух уперед, і Ешлі відчула полегшення, якого не мала б права демонструвати.

Коли вони виходили, хлопчик показав Ріні посудину під струменем. Вода вже піднялася до нової риски.

— Якщо ми поїдемо, хто це робитиме? — запитав він.

— Ще не вирішили, що поїдете.

— Тато говорить так, ніби вирішили.

Пілотка присіла поруч. Вона звикла відповідати на запитання, у яких були напрямок, час і швидкість. Тут жодного з цих чисел не вистачало.