26. Два голоси над однією картою

Батько всіх гнізд не любив великої зали, хоча саме там його зазвичай зображували для офіційних повідомлень. У великій залі кожне слово поверталося від стін, і радники мимоволі починали говорити так, ніби їх уже слухає вся держава. Для робочої наради він обрав кімнату старої водорозподільчої служби. На стіні лишилася карта підземних каналів, де людські позначення накладалися на ррейнські. Деякі написані від руки виправлення були старші за нинішній уряд.

Гетьман Тарас V прийшов із вузьким пакунком під пахвою. Охоронець біля дверей уже простяг руку, щоб прийняти його, але гетьман відмахнувся.

— Це вечеря. Якщо забереш, він змусить мене знову їсти самий теплий корінь.

Батько всіх гнізд повільно підвів голову. На його щоках луска потемніла з віком, а над лівим оком ішла широка гладка смуга старого опіку. Він носив просту накидку з важкою застібкою; підвестися без опори міг, але не вважав за потрібне приховувати, що крісло допомагає хворому коліну.

— Корінь лишається добрим, навіть коли гетьман запізнюється. Твій хліб черствіє.

— Тому я й приніс його раніше, ніж ви завершите порядок денний.

На столі звільнили місце. Тарр, ррейнський радник, поставив поруч із пакунком перелік питань із громад. Лада принесла людський перелік. За звичайних обставин їх об’єднали б до наради, але цього разу спільна канцелярія повернула обидва: однакові слова означали різні прохання.

Людські громади просили визначити порядок відвідання Землі. Гнізда — визначити, що відвідання не скасовує службових і майнових зобов’язань. Люди вимагали доступу до архівів без військового посередництва. Ррейни хотіли знати, хто перевірятиме передачу відомостей про спільні кораблі, якщо люди назвуть її родинним обміном.

Тарас розламав хліб, подивився на нерівний край і поклав його назад.

— Друге питання слушне. Перше звучить так, ніби вони вже втекли.

— Учора з одного технічного училища забрали заяву на продовження контракту, — сказав Батько всіх гнізд. — Людина пояснила, що чекає новин із Землі. На її підготовку витратили сім років. Керівник училища запитує мене, чи повинен готувати заміну. Я не можу відповісти йому хлібом.

— І забороною не відповіси. Заборона зробить із одного запиту сто.

— Ти сперечаєшся з тим, чого я ще не запропонував.

Гетьман підняв долоню. Це була його звичка визнавати влучне зауваження, не вимовляючи зайвого.

Наталя сиділа біля вікна, на краю лави. На флотському мундирі командирки ще лишився світлий пил причалу. Вона приїхала з перевірки навчального транспорту, де двоє пілотів попросили включити їх до можливої земної місії. Один був людиною, другий — ррейном. Спільний командир уже вирішив відпустити людину, бо «їм це потрібніше», і відмовити ррейнові, бо той мав завершити програму.

— Я скасувала обидва рішення, — сказала вона. — Хочу однакові умови. Походження не є кваліфікацією для польоту.

Лада покрутила пальцями край свого пояса.

— Воно може бути причиною бажання полетіти.

— Причиною — так. Правом залишити всі чергування іншому — ні.

Батько всіх гнізд довго дивився на неї. Жовті очі з хрестоподібними зіницями здавалися темнішими через низьке світло.

— Ти пояснила це своєму командирові при підлеглих?

— Ні. Я виправила рішення при підлеглих. Пояснювала окремо.

Він кивнув і попросив принести карту діючих екіпажів. Секретар вивів над столом низьку проєкцію. Червоні та зелені позначки не відповідали народам: ними показували готовність кораблів, і гетьман щоразу наполягав зберігати саме таке відображення. Тепер старший радник одного з гнізд запропонував окремий шар за походженням командирів.

Наталя повернулася до нього.

— Навіщо?

— Щоб бачити можливі втрати особового складу.

— Ви знаєте, скільки людей справді подали рапорти?

— Поки небагато.

— Тоді показуйте рапорти.

Тарас придушив усмішку. Його донька вміла сваритися так, що він упізнавав власні найменш зручні риси. Проте Батько всіх гнізд не усміхався.

— Рапорти — те, що люди дозволили нам знати. Страх починається раніше. На наших підприємствах уже питають, чи залишиться людська частина вірною спільному постачанню, коли з’явиться велика людська планета. І це питають не дурні. Це питають ті, чиї пращури триста років віддавали життя за шматок цієї землі.

— Мої теж віддавали, — тихо сказав гетьман.

— Я знаю. Тому розмовляю з тобою.

Кілька секунд було чути тільки воду за стіною. Старий канал працював і тепер: новий трубопровід обійшов будівлю, але дворові садівники домоглися, щоб малу гілку не перекривали.

Тарас взяв із пакунка ще один шматок хліба й цього разу подав союзникові.

— Якщо почнемо рахувати їх окремо, вони навчаться жити окремо швидше, ніж ми встигнемо злякатися. Пропоную спільну програму поїздок. По одному набору правил для всіх. Архіви відкриваємо, військові відомості лишаємо під тими самими обмеженнями. Землю не називаємо винятком із наших угод.

— А право виїхати назавжди?

Гетьман подивився у вікно. У дворі прибиральник безрезультатно намагався зігнати дрібних місцевих тварин із прогрітих плит.

— Мені не подобається думка, що хтось поїде. Але ще менше подобається держава, з якої люди не можуть поїхати.

Батько всіх гнізд поклав хліб на тарілку, не скуштувавши.

— Тоді запиши й право повернутися. Бо кілька наших радників уже готують інше: хто обрав Землю, той утратив місце тут.

Наталя випросталася. Про цю пропозицію вона не чула.

— Звідки вона?

— З образи. Найдешевше джерело державних рішень.

Вони лишилися до пізнього вечора. Узгодили небагато: спільне представництво, захист родинних запитів, заборону карати лише за висловлене бажання виїхати. Питання довгих контрактів повернули юристам і громадам. Обидва правителі знали, що завтра їх звинуватять у нерішучості.

На виході Тарас допоміг союзникові підвестися. Той сперся на його руку лише на мить.