25. Земля над стапелем

За кілька тижнів до прибуття другої земної делегації, ще під час повернення «Зорі-1» до Сонячної системи, на Плаї знімали зі стапеля двомісну «чайку», яка вперто не хотіла ставати кораблем.

Зовні винищувач був готовий: вузький корпус із плавним переходом у два рознесені двигунні блоки, темна прозора кришка кабіни, свіжий знак навчальної ескадрильї біля люка. Проте під відкритою обшивкою висіла ручна лампа, а з-під черева час від часу висовувалася рука й вимагала то ключа, то чистої серветки. Органічна основа силового набору, успадкована від давніх ссаввських технологій, давно обросла козацькими й ррейнськими вдосконаленнями. Тепер жоден народ не міг би чесно назвати цей корабель тільки своїм.

Наталя, командирка флоту й наслідна принцеса Плаю, донька гетьмана Тараса V, стояла на нижньому майданчику в розстебнутій льотній куртці. Темну косу вона закрутила на потилиці, щоб волосся не потрапило під комір гермошолома; на щоці лишилася смуга мастила, яку ніхто з техніків не поспішав помічати. Над правою бровою білів короткий шрам — пам’ять про посадку, після якої вона навчилася слухати другого пілота до кінця.

— Якщо скажете, що знову датчик, я особисто піду просити для вас старий корабель, — сказала командирка.

З-під корпусу висунувся ррейнський майстер. Його сіро-зелена луска на скронях була дрібнішою й світлішою, ніж на довгих пальцях, а жовті очі мружилися від лампи.

— Датчик справний. Він чесно показує, що кріплення змістилося. Людина в приймальній комісії назвала це допустимим відхиленням. Я називаю це причиною не віддавати вам корабель.

— Прізвище людини?

— Спочатку полагодимо. Потім лаятимемося. Інакше знову забудемо пообідати.

Наталя підвелася, поступаючись місцем візку з інструментами. У верфі пахло нагрітим композитом, гострою промивною рідиною й житнім коржем із майстрової їдальні. Під прозорою покрівлею повільно пропливала хмарність Плаю. Далеко внизу поля облямовували темні смуги водозборів, а за ними місто переходило в забудову гнізд: нижчі квартали, затінені двори, широкі теплі галереї, де ррейни проводили родинні ради. Людські й ррейнські райони відрізнялися навіть згори, проте водогони, транспорт і енергетичні кільця не зважали на ці межі.

Осавул Грицько Хмурий, начальник її охорони, підійшов без звичного покашлювання. Широкоплечий, із підстриженими вусами й сивиною над вухами, він умів одним поглядом звільнити прохід, але цього разу просто простягнув командирці планшет.

— Від батька. Просить дивитися зараз.

— Якщо знову рада постачальників…

— Не постачальники.

На екрані стояв координатор Румі Сай, знайомий їй за диспетчерськими нарадами Мас-Ланти. Під його зображенням ішли позначки перевірених записів. Чужий корабель. Людський екіпаж. Назва рідної системи, яку перекладач залишив без змін.

Наталя перечитала назву двічі.

Потім повернулася до майстра, який уже знову поліз під «чайку».

— Зачекайте. Це треба показати всій зміні.

За десять хвилин у їдальні верфі ніхто не їв. Люди тіснилися ближче до стіни, ррейни стояли позаду, щоб не затуляти нижчим огляд. Капітан Кассіан Таррел із запису говорив про Землю буденним голосом людини, яка ще не знала, скільки чужих родин слухатимуть кожне її слово.

Літня приймальниця деталей попросила повернути уривок, де він вимовляв назву планети. Просила сердито, ніби диспетчер навмисне пропустив потрібну їй цифру. Молодий пілот почав щось жартувати про відпустку на батьківщині, але замовк, побачивши її обличчя.

— А ми там є? — запитала жінка. — Не міста. Люди наші. Він сказав?

Наталя знову відкрила супровідний текст. Радниця Лада, представниця козацьких громад Плаю на Мас-Ланті, вже поставила землянам подібне запитання, проте відповіді на все, чого хотіла знати майстриня, там не було.

— Він не історик, — сказала командирка. — Обіцяв передати запити. Тепер збиратимемо свої.

Ррейнський майстер сперся на край столу. На його пальцях усе ще блищала промивна рідина.

— Ви збираєтеся туди переселятися?

Питання прозвучало надто прямо, щоб хтось устиг вдати, ніби не почув.

Наталя глянула на корабель за склом їдальні, на відкриту обшивку й лампу під корпусом.

— Я ще не домоглася, щоб ви віддали мені одну «чайку». Куди мені переселятися з цілим флотом?

Майстер ледь розтулив щелепи, приймаючи жарт, однак вона не відвела очей.

— Мені хочеться побачити Землю, — додала Наталя. — Дуже. Але мій дім тут. І якщо хтось вирішить за нас інакше, спершу говоритиме зі мною.

Після зміни вона поїхала до гетьмана.

Гетьман Тарас V працював у невеликій кімнаті над внутрішнім двором Січі. У відчинене вікно тягнуло вологим каменем після поливу. На столі лежав розібраний застібний механізм парадного пояса: гетьманові не подобалося чекати майстра через дрібницю, а зібрати його назад він, схоже, вже не міг.

Наталя підсунула батькові тарілку, яку принесла від кухні.

— У верфі їли всі, крім мене. Тут, підозрюю, навпаки.

— Я їв.

— Коли?

Тарас подумав із такою зосередженістю, що вона мовчки посунула тарілку ще ближче.

Гетьман був широколиций, сивий у скронях, із важкими руками, які погано пасували до дрібної застібки. Коли він усміхався, ліва щока підіймалася трохи раніше за праву; донька пам’ятала цю усмішку ще з дитинства, коли він удавав, що не бачить слідів її черевиків на забороненій оглядовій галереї.

— Батько всіх гнізд просив перенести вечірню раду, — сказав Тарас. — У старших гніздах хочуть спершу почути своїх. Земля з’явилася, а запитують уже мене, чи не розбиратиму я Імперію на людей і решту.

— І що ти відповів?

— Що віддам їм половину своїх скарг від комунальних служб, якщо вони знайдуть, де та половина закінчується. Три століття воювали за цю планету. Потім набагато довше вчилися не воювати. Було б прикро все зіпсувати через родовід.

У двері постукав генеральний обозний Олекса Тихий, керівник військового постачання. Невисокий, круглолиций, у темному мундирі без зайвих прикрас, він тримав теку притиснутою до боку. На манжеті було зашито маленький розрив — акуратність людини, яка не любила ні марнотратства, ні чужої уваги до своїх звичок.