11. Повітря

Першою суперечкою людства з іншими цивілізаціями стала суперечка про повітря.

Мас-Ланта передала склад атмосфери гостьового шлюзу, і докторка Лея Морен відмовилася відчиняти внутрішні двері. Вона була високою темношкірою жінкою п’ятдесяти років із коротко підстриженим сивим волоссям, повільними рухами й голосом, який ніколи не ставав гучнішим, бо зазвичай цього не потребував. На «Зорі-1» докторка Лея відповідала за медицину, біологічну безпеку й ту частину здорового глузду, яку інші члени екіпажу втрачали через професійну цікавість.

— Склад придатний, — сказав фахівець із гіперстрибка Томас Рід. — Кисень, тиск, вологість — усе в межах.

— У межах чого? — запитала докторка Лея.

— Людської норми.

— Якої людської норми? Нашої чи їхньої?

Томас подивився на дані ще раз.

— Нашої.

— Цифри передали вони. Аналіз провела їхня система. Вони вже знають, що ми дихаємо киснем, але ми ще не знаємо, що вони називають мікроорганізмом, токсином або пилом.

Інженерка Майя стояла біля ручного керування шлюзом, схрестивши руки.

— Пропонуєте зустрічатися в скафандрах?

— Пропоную спочатку взяти пробу.

Координатор Румі Сай вислухав запит лікарки без заперечень. За хвилину в зовнішній камері з’явився прозорий контейнер. Ніхто не бачив, звідки він узявся; камера зафіксувала коротке затемнення, після якого предмет уже лежав на підлозі.

Докторка Лея подивилася на контейнер так, ніби той особисто порушив кілька медичних протоколів.

— Не торкатися, — сказала вона.

— Я й не збирався, — відповів фахівець із гіперстрибка Томас.

— Ви дивилися на нього руками.

Пробу пропустили через зовнішній аналізатор. Прилад тричі повідомив, що не розпізнає частину нейтральних органічних сполук, але не виявив нічого, здатного взаємодіяти з людськими тканинами. Докторка Лея запустила повторну перевірку, потім третю — на окремій системі.

— Можна? — запитав капітан Кассіан.

— Можна відчинити зовнішню камеру в ізоляційному режимі. Можна зайти туди в легких захисних костюмах. Можна не знімати їх, доки я не матиму живих показників.

— Це прозвучало як три різні дозволи.

— Це один дозвіл із трьома умовами.

До першої групи Кассіан узяв операторку зв’язку Ешлі, головну інженерку Майю й корабельну лікарку, докторку Лею. Пілотка Ріна залишилася командувати кораблем, штурман Ілай — стежити за маршрутом відходу, а Томас — за модулем. Рішення не сподобалося нікому, що зазвичай означало, що воно розподіляло ризик правильно.

Захисні костюми були тонкими, сірими, без шоломів, але з прозорими мембранами, які в разі небезпеки мали закрити обличчя. Кассіан відчував, як тканина щільно облягає плечі й неприємно холодить спину. У внутрішньому коридорі «Зорі-1» пахло пластиком медичного пакування, потом і металом шлюзу.

— Канал постійний, — сказала зв’язківиця Ешлі. — Корабель чує нас.

— І ми чуємо корабель, — відповіла пілотка Ріна з містка. — Намагайтеся не заснувати міжзоряну війну до обіду.

— У нас зараз нічна зміна, — зауважив штурман Ілай.

— Тоді до сніданку.

Кассіан поклав долоню на панель. Внутрішні двері зачинилися. Повітря відкачали, потім камера повільно наповнилася атмосферою Мас-Ланти.

Першим прийшов запах.

Не різкий і не чужий — теплий запах вологого каменю, сухих трав і чогось смолистого, схожого на деревину після дощу. Під ним відчувалася слабка металева гіркота систем очищення. Температура була на два градуси вища, ніж на кораблі, а повітря — вологіше. Воно торкнулося відкритої шкіри обличчя крізь незамкнену мембрану, і Кассіан раптом зрозумів, що до цієї миті Мас-Ланта була для нього зображенням та набором даних. Запах зробив її місцем.

Докторка Лея дивилася на показники власного браслета.

— Дихати можна. Не торкайтеся обличчя. Нічого не їжте, не пийте й не вдихайте навмисно.

— Останнє складно, — сказала інженерка Майя.

Зовнішні двері розійшлися не в боки, як очікував Кассіан. Їхня поверхня стала м’якою, потемніла й утягнулася в стіну. За порогом лежала широка зала з сірувато-зеленою підлогою, що нагадувала полірований камінь, хоча під кроками ледь пружинила. Світло йшло від вузьких смуг у стелі й від живих блідо-золотих ниток, вплетених у стіни.

Під пружним покриттям Майя помітила вузький стик із твердою вставкою. Тут закінчувалася жива тканина й починався змінний технічний вузол; біля нього світилися дві маленькі мітки обслуговування. Поки земляни проходили шлюз, працівник відкрив захисний клапоть стіни й під’єднав звичайний вимірювач. Інженерка затрималася на пів кроку: невідома поверхня вже мала місце, де її можна було лагодити.

На відстані десяти метрів чекали координатор Румі Сай, представник Імперії Ррплайуа ррейн Тарр і ссаввка Сеййа з Гармонії — ті самі троє, яких земляни вже бачили на зв’язку.

Поруч із ними стояли двоє працівників безпеки. Один був людиною в темному одязі з жорсткими вставками, друга — ррейнкою, трохи нижчою за ррейна Тарра. Обоє тримали руки далеко від зброї, але зброя була, і її не приховували. За ними мерехтіло ледь помітне поле, яке відділяло шлях до решти комплексу.

Координатор Румі виглядав майже так само, як на голографічному зображенні, й водночас зовсім інакше. На відстані було видно тонкі зморшки біля його очей, нерівну лінію волосся, темно-сині нитки в геометричному візерунку одягу. Він був живою людиною, а не переконливою побудовою системи, і ця проста обставина вразила капітана Кассіана сильніше, ніж він хотів показати.

На рукаві координатора капітан знову помітив ступінчастий орнамент. Тепер було видно, що це не плаский малюнок: темні ділянки заглиблювалися в тканину, золотаві нитки виходили на поверхню, а службові позначки з’являлися між ними, не перекриваючи візерунка. У земному музеї таку річ пояснювали б минулим. Координатор Румі носив її на роботу.

Радник Тарр здавався ще вищим, ніж на екрані. Луска ррейна не мала одного кольору: біля шиї переважав сірий, на вилицях проступав зеленуватий відтінок, а дрібні пластинки на руках були майже жовтими. Представник Ррплайуа носив короткий темний одяг без прикрас, поверх якого проходили дві металеві смуги. Жовті очі з хрестоподібними зіницями стежили за землянами уважно, але без тієї нерухомості, яку створило відео.