4. Екіпаж

Перші три дні капітан Кассіан читав особові справи. На четвертий перестав довіряти їм.

У документах усі були дисциплінованими, врівноваженими й здатними діяти в умовах невизначеності. Людство XXXV століття навчилося складати настільки точні психологічні профілі, що кандидати виглядали не людьми, а добре перевіреними деталями одного механізму.

Тому Кассіан змінив співбесіди.

Він не питав, чому вони хочуть летіти, бо відповідь була очевидною і майже завжди нечесною. Він давав суперечливі дані, ставив людину перед неприємним вибором і дивився, чи здатна вона сказати: «Я не знаю».

Першою це сказала зв’язківиця Ешлі Денмар.

Вона була операторкою зв’язку, худою жінкою тридцяти восьми років із темно-русявим волоссям, яке постійно вибивалося з акуратного вузла, і виразом обличчя людини, котра не терпить зайвих слів. Її нейтральне прізвище нічого не говорило про походження — як і більшість прізвищ на уніфікованій Землі.

Кассіан показав їй запис сигналу, навмисно змішавши службові пакети трьох різних систем.

— Що це?

Зв’язківиця Ешлі прослухала двічі.

— Не знаю.

— Припущення?

— Аварійний запит із пошкодженим заголовком або тест, у якому ви хочете перевірити, чи почну я вигадувати.

— І що ви робитимете?

— Відповім стандартним нейтральним пакетом, не передаючи координат, паралельно перевірю структуру сигналу на штучне походження.

— Чому не аварійним протоколом?

— Бо джерело невідоме. Якщо це пастка, аварійний протокол розповість про нас більше, ніж ми про нього.

Капітан Кассіан закрив запис.

— Ви прийняті.

— Це все?

— Ви хотіли довшу співбесіду?

— Ні. Я хотіла зрозуміти, де була помилка.

— У записі було три сигнали.

Зв’язківиця Ешлі вперше всміхнулася.

— Тоді я правильно не знала.

Головною інженеркою стала Майя Ковен — широка в плечах жінка сорока п’яти років із короткими сивими пасмами біля скронь і звичкою торкатися до механізмів кінчиками пальців, ніби вони мали температуру й настрій. Вона не працювала над гіперстрибком. Більшу частину служби ремонтувала енергетичні системи зовнішніх станцій Сатурна, де запасних деталей завжди було менше, ніж несправностей.

— Доктор Арден вважає, що ви недостатньо знаєте його модуль, — сказав капітан Кассіан.

— Доктор Арден достатньо знає його за нас обох.

— Це відповідь?

— Ні. Відповідь така: я вивчу модуль. Але якщо він вимагатиме вірити показнику замість перевірки, я розберу його до корпусу.

— Доктору Ардену це не сподобається.

— Я не лечу подобатися доктору Ардену.

Штурманом обрали Ілая Верна, спокійного чоловіка сорока одного року з видовженим обличчям, м’яким голосом і рідкісною здатністю годинами дивитися на цифри, не починаючи їх ненавидіти. Він працював на складних маршрутах між орбітами Юпітера й Сатурна й ніколи не втрачав корабля, хоча одного разу запізнився на шість діб.

— У звіті написано, що ви врятували судно, — сказав Кассіан.

— У звіті люблять завершені історії. Насправді я спочатку неправильно оцінив потік частинок, а потім виправив власну помилку.

— Чому це не вказано?

— Вказано. На сто сорок сьомій сторінці додатка.

— Ви розраховували, що ніхто не дочитає?

— Я розраховував, що дочитаєте ви.

Пілоткою стала Ріна Хад, тридцятирічна, невисока й рухлива, з темними очима та короткими кучерями. Вона була наймолодшою в основному складі й мала майже образливу швидкість реакції. Під час перевірки Кассіан двічі створив ситуацію, в якій правильним рішенням було нічого не робити. Першого разу пілотка втрутилася й погіршила становище. Другого — прибрала руки з керування.

— Чому зупинилися? — запитав він.

— Зрозуміла, що ви перевіряєте не реакцію, а терпіння.

— У польоті я не сидітиму поруч із поясненням.

— У польоті я дивитимуся на прилади, а не на ваше обличчя.

— Прийняті.

Останнім до головного складу увійшов фахівець програми гіперстрибка Томас Рід, молодший за всіх, крім пілотки Ріни. Він був блідим, худим, мав довгі пальці й розмовляв із тією обережністю, якої набуває людина, що працює поруч із великим ученим і щодня ризикує сказати щось недостатньо точне. Томас знав модуль краще за будь-кого, крім доктора Ардена, і боявся його сильніше, ніж можливого польоту.

— Чого саме ви боїтеся? — запитав Кассіан.

Томас Рід не відповів одразу. Фахівець програми гіперстрибка дивився на схему модуля, з яким йому належало летіти, й підбирав точні слова.

— Що він спрацює не так, а я не зрозумію чому.

— Добре.

— Добре?

— Людина, яка боїться лише загинути, може заспокоїти себе статистикою. Ваш страх корисніший.

Медичну й дослідницьку частину доповнили ще троє фахівців. Серед них була докторка Лея Морен, відповідальна також за біологічну безпеку. Висока, із коротким сивим волоссям, вона спокійно перепитувала про кожен непідтверджений показник і не приймала слова «мабуть» за медичний висновок. Кассіан помітив це ще на співбесіді. За плечима докторки Морен були роки медичної практики; спокійним голосом вона вміла зупинити суперечку швидше, ніж інші — наказом. Для всіх фахівців Кассіан відразу встановив правило: на містку під час стрибків залишаються лише ті, хто має конкретну функцію. Ніяких спостерігачів, урочистих записів або промов.

Перші спільні заняття пройшли погано.

На перших заняттях операторка зв’язку Ешлі надто швидко фільтрувала сигнали й одного разу відкинула слабкий службовий пакет як шум. Пілотка Ріна втручалася в автоматичне керування раніше, ніж система завершувала оцінку. Штурман Ілай будував правильні моделі, але пояснював їх так докладно, що аварія могла встигнути постаріти. Головна інженерка Майя Ковен назвала документацію гіперстрибкового модуля «теологією з кресленнями», після чого Томас Рід, який представляв програму розробників, перестав із нею розмовляти на пів дня.