1. Хижак

Кадет Натан Арво помилився на двадцять сім секунд.

У повсякденному житті двадцять сім секунд були дрібницею. За цей час можна було підвестися зі стільця, відчинити двері, передумати й сісти знову. У навчальному відсіку Академії Зоряного флоту за двадцять сім секунд встигли перегрітися два енергетичні контури, втратити зв’язок із кормовою секцією та загинути сто сорок вісім людей, яких, на щастя, не існувало.

Симуляція зупинилася не вибухом, а тишею. Червоні поля аварійних позначок згасли, під ногами перестала тремтіти підлога, на оглядовій стіні замість розірваного корабля з’явився спокійний напис: «Сеанс завершено».

Капітан Кассіан Таррел, інструктор Академії Зоряного флоту, почекав, доки шестеро кадетів перестануть дивитися на напис так, ніби той міг змінити думку.

У шістдесят два роки він мав коротке сиве волосся, худорляве обличчя людини, яка звикла спати тоді, коли дозволяє служба, і спокійні темні очі. Він не підвищував голосу вже багато років. Кадети вважали це найгіршою його рисою.

Слово «капітан» залишалося з ним і тут, серед навчальних панелей. На Землі звання не знімали разом із формою й не забирали після переходу на іншу посаду: полковник залишався полковником, доктор — доктором, а капітан — капітаном. Інструктор був його нинішньою роботою. Капітаном він став задовго до неї, і кадети швидко розуміли різницю: перед ними стояла людина, яка вимагала пояснювати кожне рішення так, наче за стіною справді починався вакуум.

— Хто першим зрозумів, що ми втратили корабель? — запитав він.

Кадет Натан підняв руку. Він був високий, світловолосий і рухався з тією старанною точністю, яку молоді люди часто плутають із досвідом.

— Я, інструкторе.

— Коли?

— Після відмови другого контуру.

— Ні.

Кадет Натан проковтнув відповідь.

— Корабель ви втратили раніше, — продовжив капітан Кассіан. — У той момент, коли отримали суперечливі дані й вирішили, що одна із систем помиляється. Ви не перевірили, котра саме. Ви обрали зручніший показник.

— Резервний датчик показував норму.

— Саме тому ви йому повірили?

— Так.

— Тоді це була не перевірка. Це було голосування між двома приладами, і переміг той, хто повідомив приємнішу новину.

Хтось із кадетів опустив очі. Кассіан пройшов між робочими місцями. Після зупинки симуляції повітря швидко охолоджувалося; система вже прибирала запах гарячої ізоляції, який сама ж створила для переконливості. Академія вміла імітувати майже все, крім справжньої смерті. Іноді Кассіан думав, що саме тому молоді пілоти так легко вірили у другу спробу.

Біля навігаційного місця сиділа кадетка Лея Морт, невисока темношкіра дівчина з широкими вилицями й уперто стиснутими губами. Вона єдина не відвела погляду.

— Ви бачили розбіжність? — запитав Кассіан.

— Бачила.

— Чому не зупинили маневр?

— Командир уже ухвалив рішення.

— На кораблі командир ухвалює рішення, а не скасовує фізику. Що ви мали зробити?

— Доповісти повторно.

— Голосніше?

Кадетка Лея на мить замислилася, не відводячи очей від інструктора.

— Точніше. Сказати, що дані не просто відрізняються, а виключають одне одного.

— І запропонувати дію.

— Перервати розгін, перейти на механічну перевірку контуру.

— Ось тепер ми почали працювати.

Капітан Кассіан повернувся до кадета Натана.

— Ви хороший пілот. Це не комплімент. Хороші пілоти небезпечніші за поганих, бо їм частіше довіряють кораблі. Завтра повторите вправу.

— Завтра в нас орбітальна практика.

— Тепер у вас дві справи.

У дальньому ряду хтось не втримався й тихо зітхнув. Кассіан почув, але не відреагував. Прізвисько «Хижак, який їсть кадетів на сніданок» народилося років десять тому і пережило вже кілька наборів. Його вимовляли пошепки, хоча він знав про нього з першого дня. Прізвисько було безглуздим, але корисним: кадети приходили на заняття підготовленими.

Коли вони вийшли, навчальний відсік утратив удавану реальність. Панелі стали сірими, оглядова стіна — матовою, крісла самі повернулися у вихідне положення. З вентиляції потягнуло чистим, майже позбавленим запаху повітрям. Академія стояла на високому плато, де колись простягалося місто, а тепер були навчальні корпуси, сади з контрольованим кліматом і посадкові майданчики. Крізь затемнену стіну Кассіан бачив рівні смуги зелені, блиск транспортної лінії та далекі житлові вежі, однаково зручні й однаково безликі.

На його службовому полі з’явилася позначка термінового виклику.

Кассіан торкнувся її. Замість звичного обличчя диспетчера виник нейтральний знак Об’єднаної Ради Землі.

«Капітане Таррел, ваша присутність потрібна на засіданні Комітету позасистемних програм. Особисто. Сьогодні о шістнадцятій».

Нижче стояло підтвердження транспортного пріоритету першого рівня.

Він перечитав повідомлення двічі.

Не тому, що не зрозумів. Просто за двадцять два роки роботи в Академії Рада Землі жодного разу не викликала його особисто.

— Що ви зламали цього разу? — запитала від дверей жінка.

Це була комендантка навчального крила Сара Вейн, кремезна, сивоброва й завжди трохи захрипла, наче все життя провела біля відкритого шлюзу. Вона тримала в руках дві чашки справжньої кави — непотрібну розкіш у час, коли будь-який синтезатор міг відтворити її склад із точністю до молекули.

— Поки нічого, — сказав Кассіан. — Але Рада вирішила дати мені шанс.

Комендантка Сара простягнула йому чашку й прочитала повідомлення через його плече.

— Комітет позасистемних програм. Це через стрибок.

— Напевно.

— Вони нарешті вирішили перевірити, чи не вигадали його вчені, щоб отримувати фінансування?

— Для цього достатньо було б бухгалтерії.

Кава була гіркою й трохи перепаленою. Саме такою, як він любив.

Комендантка Сара дивилася на нього довше, ніж вимагала цікавість.