Мар'янка і чарівний кіт

Жила собі дівчинка Мар’янка. Вона мала довгу косу, зав’язану стрічкою, спортивний костюм для зручності й… планшет, з якого не зводила очей.
Надворі світило сонце, шелестіло листя, ластівки писали у небі свої літери — але Мар’янка нічого того не помічала.

Очі — в екрані. Вуха — в іграх. Душа — десь далеко.

— Сходи погуляй на подвір’ї, — гукнула мама з кухні.
— Ні, — відповіла дівчинка, не відриваючись.
— Ти сьогодні хоч щось їла? — знову запитала мама.
— Да…

Минуло кілька годин.

— Ти уроки зробила? — знову озвалася мама.
— Да.
— А що задали?
— Ні…

Мама підійшла до дверей і сумно подивилася на доньку.
— Ну що ж це за відповіді — тільки «да» і «ні»… Інших слів уже й не згадає?

А планшет світився собі, миготів, світив прямо в душу.
Пізно вночі Мар’янка нарешті його відклала. І миттю заснула.

На ранок, ще не розплющивши як слід очей, рука вже потяглася до планшета.
Але — його не було.

Мар’янка підхопилась і побігла на кухню. Там смачно пахло — мама смажила сирники.

— Мамо, я хочу їсти, — хотіла сказати вона, але з вуст вирвалося:
— Да. Да. Ні.

— Ні, ні. Да, — відповіла мама спокійно, як дзеркало.

«Та що це таке? — здивувалася дівчинка. — Я нічого не розумію!»

На подвір’ї, в гаражі, тато лагодив велосипед.

— Тату, а що ти робиш? — спробувала запитати Мар’янка.
Але знову почулося лише:
— Да. Ні. Да. Да.

Тато озирнувся і відповів їй:
— Да. Ні.

Мар’янка ледь не розплакалася:
— Та що тут коїться? Хтось мені пояснить?

На приступці біля порогу, згорнувшись клубочком, лежав кіт. Пухнастий, солідний, з вусами — як у мудреця. Він муркотів щось собі під ніс і ліниво бив хвостом.

— Ну хоч ти не дакаєш, — буркнула дівчинка.
Але замість слів із неї знову вирвалося:
— Ні. Ні. Да. Ні.

Кіт відкрив очі й поважно подивився на неї.

— Я, вельмишановна пані, не «дакаю», як ви. Я балакаю.

 Мова — то не просто звуки. Це скарб, який треба берегти. А ви думаєте, що я просто муркочу?

Мар’янка так злякалася, що одразу… прокинулася.
Планшет лежав на місці.
А на кухні, як завжди, пахло маминими сирниками.

Вона підхопилася й, не роздумуючи, вибігла:
— Мамо! Мамочко! Матусю! А що в нас є поїсти?

Мама усміхнулась. А на подвір’ї, гріючись у сонячному промінні, задоволено муркотів кіт.

І ніхто вже не дакав.