Розділ I В лікарні. Після непритомності

Прокинувся Артур у лікарні. Обвівши поглядом палату, він побачив біля себе сивочолого лікаря в білому халаті та медсестру років 45.

— Прокинувся, нарешті! — щиро зраділа молода медсестричка.

— Пане Артуре Соколенку, мене звати Іван Дзінкевич, я ваш лікар. Ви знаходитесь в Іршавській міській державній лікарні.

— В Іршавській? А я з Хусту.

— Вас доправили сюди, бо так було ближче, щоб не втрачати час. Ви хоч щось пам'ятаєте? — запитав медичний працівник у пацієнта.

— Пам'ятаю, що їхав по трасі в Хуст додому, і мене попросила підвезти якась дівчина в білому, а потім — нічого, на жаль.

— Зрозуміло. 

— Я згадав! Та дівчина в білому, що сиділа поряд в моїй машині, раптом змінилась з виду стала страшна, наче скелет і хотіла на мене напасти. 

— Мабуть це вам примарилось, поки ви були непритомні.

— Ні, не примарилось!

— Лежіть відпочивайте, вам зараз не можна хвилюватись. Побудь з ним, Оленко, — звернувся лікар до медсестри, а потім вийшов.

— Я вірю вам, — промовила жінка, коли кроки лікаря стихли в коридорі.

— Справді? — зрадів Артур.

— Так, — дещо повнувата світловолоса медсестра з короткою стрижкою підсіла ближче до молодого чоловіка і почала розповідати:

— Про ту ділянку траси давно в нас ходять неприємні чутки. Вже років 20 там стаються різні дивні речі — люди бачать привид красивої дівчини в білому, а потім стаються різні біди, в тому числі і аварії.

— Так, і я її бачив, неймовірна красуня.

— Всі так її і описують. Мабуть це привид якоїсь нещасної загиблої дівчини, що хоче помсти. Невпокоєна душа, — припустила медсестра Олена.

— Мабуть,— погодився  з нею Артур.

 — Доречі, крім вас до нас під ранок доправили бідолашну дівчину, яку збила автівка. Вона зараз непритомна, але надія, що виживе.

Після цих слів Артур раптом згадав скрегіт гальм, звук збитого тіла та чийсь сильний крик. Невже це він її збив? Поки що він вирішив мовчати та в усьому розібратись.

Медсестра ще трошки посиділа з Артуром, а потім, сказавши "На добраніч", вийшла. Цієї ночі змученому хворому нічого не снилось. 

Артур Соколенко прокинувся від того, що щось лоскотало йому ніс. Розплющивши очі, молодий чоловік побачив, що це сонячний зайчик, і розсміявся. Чомусь згадалось безтурботне дитинство.

Невдовзі до нього в палату заглянув лікар Іван Дзінкевич і провів огляд. Закінчивши його, він констатував:

— Ну, що, козаче, скоро будемо тебе виписувати, йдеш на поправку.

— Чудово!— промовив Артур у відповідь, адже це не могло не порадувати молодого поліцейського.

Ці декілька днів пролетіли непомітно, і ось його кохана Вікторія разом з його татом Миколою Соколенком, лікарем-хірургом з Хуста, зустрічали його біля лікарні.

— Привіт, любий! Здоров, синку! — вітали вони його.