Глава 19

XXI

— Що, чи далеко ще йти? — спитала Маруся.

— Втомилася, ясочко? — спитав січовик.

— Ні, не втомилася. Я тільки хочу знати, чи далеко ще йти.

— Недалечко. Он, бачиш, попереду, вправо, ліс? В тому лісі ми й спочинемо. Ти, може, втомилася, га?

— Ні, ні далебі, ні!

Але він усе ж таки нахилився і заглянув ніжно та турботливо в засмалене личко.

— Не втомилася? — повторив. — А хто лукавить, знаєш, що тому буде на тім світі? Чи не доведеться тобі гарячу сковороду лизати, га ?

— Не доведеться,— відказала Маруся, і білі її зуби блиснули з-за свіжих уст.

Подумавши хвилину, вона обернула свої темні, блискучі очі на супутника й додала:

— Та я краще лизатиму, аніж задержатися!

— Я гадаю краще отак зробити! — відповів він і, нахилившись, узяв маленьку софістку на руки й поніс її, як легеньке пірце.

— Ні, ні...— скрикнула вона. — Я сама піду, я сама...

Але дужі руки міцно її придержали, і тихо вимовлені слова: "Сиди тихо, моя ясочко!" звели нанівець усякий опір. Вона обняла смугляву, як темна, полірована бронза, та, здавалося, немов бронза, міцну, шию і припала головою до його богатирського плеча.

Почало смеркати, і не було вже полуденної палючої спеки; дорога, чи, краще мовити, стежка, вилася то через поля, по узеньких межах, між високим, густим, як очерет, житом, то по невеличких гайках, де було повно квіток, гнізд, пахощів, різноголосих і різноперих птахів, веселкових метеликів, диких бджіл, смарагдових коників, золотих стьожок сонячного проміння та холодку. Вряди-годи де-небудь оддаля майоріла дзвіниця сільської церкви, блищало озерце, річка або ставок, розкинулася, як темний оксамит, широка лука, виднілося сільце з блискучими білими хатами, яке рябіло в очах розквітлими городами, зеленіло садками, або білівся з-за дерев самотній хутір.

— Бачиш, скільки волошок та куколю в житі? — мовив січовик.

І невимовно м'який був вираз його загартованого й негодами і суворим життям обличчя, коли він спинився та показав дівчинці, що знайшла захист на його дужих руках, оксамитні чашечки синіх васильків та малинового куколю, що миготів між густим, освітленим сонцем, колосом жита.

— Знаєш що, Марусю? Тут варто присісти та вінка сплести,— говорив він далі. — Славний вінок буде! Такий славний, що й не сказати!

Кажучи це, він обережно спустив дівчинку на землю, тихенько посадив її на темному моріжку на межі і, простягти свою довгу, дужу руку в жито, почав зривати васильки та кукіль, озирнувшись на неї з усмішкою і промовивши:

— Ти сиди тихо, Марусю!

Маруся сиділа тихо та слідкувала за кожним його рухом, а він уряди-годи обертався до неї і, показуючи квітку, вирвану з коренем незвиклою до такої делікатної роботи рукою, сміявся й весело ганив свою незграбність.

— От воно! — казав він,— пошли дурня богу молитися, то він і лоба розіб'є! Ото моторний козак! Другого такого зграбного й пошукати! Пошли ведмедя перепелиць ловити, то й ведмедеві, чого доброго, до моєї спритності далеко...

— Годі, годі,— сказала Маруся, збираючи квітки, якими він обсипав її з усіх боків.

— А може, ще? — відказав січовик. — Ось славна квіточка — пишна така, що диво!

Він подав їй василька, що був справді надзвичайно великий та свіжий, а потім сів поруч із нею й дуже уважно та цікаво стежив то за роботою засмалених рученят, які швидко та вміло сплітали квітки у вінок, то за одмінами на личку, нахиленому над цією роботою.

— Про що замислилася, Марусю? — спитав він. — Що згадала?

Чи він умів так добре вичитувати з обличчя, чи добре вивчив це обличчя, тільки не помилився.

— Я згадала, як ми плели вінки вдома,— відповіла Маруся.

— Сумуєш за своїми?

— Ні, байдуже...

Але плетіння вінка одразу спинилося, бо великі, темні очі застелилися сльозами.

— Дуже сумуєш, моє серце?

Сльози рясні, краплясті враз покотилися по щічках, ручки впустили квітки й хутко затулили личко, з грудей вихопилося тихе ридання.

Але вона скоро перемогла це хвилювання, що захопило її несподівано, і, утираючи руками сльози, звернула вогкі очі на супутника й повторила ще тремтячим голосом, але вже з усмішкою:

— Ні, байдуже...

Почувши одначе, що сльози знову підступають, вона все-таки, усміхаючись, додала:

— А дуже гаряча сковорода, що дають лизати на тім світі?

Не здобувши відповіді та бачачи, що обличчя його охмарилося, вона тихенько доторкнулася до його плеча.

Він мовив тоді:

— Тяжко тобі, Марусю?

— Адже ж і тобі тяжко,— відказала вона,— і всім?

— Правда всім.

— Ходім.

— Ходім.

Вони взялися за руки й пішли далі.

Скоро збоку показалося село, куди провадив вузенький накочений шлях, перехрещуючи межу, якою йшли наші подорожні.

— Бачиш, Марусю, село?

— Бачу,— відказала Маруся.

— Велике село?

— Велике.

— Ну, то чим більше село, тим більше у ньому жінок, матерів, сестер та молодих, що плачуть, бо цим шляхом багато пішло чоловіків, братів, женихів та батьків у січу й ніхто не відає, хто з них вернеться. Врем'я люте, Марусю, розумієш?

— Розумію,— відказала Маруся.

Чималу годину вони йшли мовчки.

Синій ліс, на який показав січовик, що там вони будуть спочивати, коли почали до нього наближатися, ставав усе зеленіший, потім вирисувалося темне листя дубів та кучерява зелень беріз на узліссі.

— От ми й примандрували,— сказав січовик, розгортаючи гілля і проникаючи в хащу. — Гарний тут холодок! — вів він далі. — Зараз знайдемо затишний куточок та відпочинемо.

Проте довелося шукати такого куточка довше, як думалося; гущавина була така, що не можна було ступити кроку вільно; крім гілля на деревах, що хльоскало по лиці, крім кущів шипшини, що чіплялася за волосся та одежу та дряпала гострими колючками, крім поваленого дерева, що перегороджувало путь, перед ними ще стелилися березки знизу й сіті хмелю зверху.