Глава 17

XIX

Через три дні після розказаної попереду плавби Дніпром були неділя, і в городі. Гадячі гули старі дзвони, скликаючи городян на заутреню.

Ледве тільки почало світати, і город Гадяч з усіма своїми вузенькими вулицями, низенькими будинками та густими садками видавався, немов повитий легеньким туманом. Навіть постаті, що надходили з усіх боків до собору, і ті здавалися наче оповиті туманом.

Проте, невважаючи на цю досвітню імлу, все-таки легко було розпізнати й по ході і по всій постаті, що тут здебільшого люди військові.

Напередодні йшов дощ, тепер повітря було вогке, і скріпі. тиша найповніша.

Така тиша, що здалека було чути кроки по мокрих вулицях та заулках; нога, що ступила необережно в калюжу, голосно хлюпала, і краплі, спадаючи з садової листви, капали так виразно, що їх можна було лічити.

У церковному притворі й на цвинтарі, що надзвичайно схожий був на садок, бо тут не тільки цвіла калина, черемха, бузина, шипшина, рожі, терен, білі, жовті й рожеві акації, але в достатку росло яблунь, груш, слив, черешень, а соковита, оксамитна м'яка трава рябіла від усяких садових квіток та зілля,— зібралося вже чимало православних і, дожидаючи утрені, балакали поміж собою про різні житейські діла.

Знайомий читачам бандурист зі своєю поводатаркою теж був тут. Він сидів на долішньому ступені на сходах церковного ґанку й повчаючим, трохи протяглим голосом оповідав козакам та козачкам, що всілися коло нього вище та нижче на сходах та стояли перед ним півколом, як та які митарства повинна перейти душа для того, щоб попасти в царство небесне.

Скінчивши оповідання про останнє митарство й важко зітхнувши, що й собі вчинили більшість слухачів, бандурист поринув на кілька хвилин у благочестиві роздуми і замислено поводив очима навкруги себе по речах, що починали потроху виступати з пітьми.

Одностайну тишу перервали два прибулі молоді козаки, з надзвичайно довгими вусами, надзвичайно тонким і гнучким станом, якісь особливо чепурні та жваві, як, звичайно, ті, що бувають на численних зборах, гучних бенкетах та всяких таких парадах.

— Здорові були! — сказали козаки і так хвацько скинули і знову накинули шапки, немов це тільки й чинили все своє життя.

— А що, пан гетьман буде? — спитало гуртом кілька голосів.

— Буде,— відказали козаки.

Ці слова, промовлені дзвінкими та гучними голосами, немов збудили бандуриста з його благочестивих думок да гадок, і він, наче з жалем покидаючи вишній світ, де витав думками, вважав обов'язком своїм спуститися й до інтересів інших, грішних.

— Поглянуть і мої очі на ясного пана гетьмана,— сказав він.

— І гетьманша буде? — спитала вертка, маленька, кругленька, схожа на вузлик молодиця.

— І гетьманша буде,— відказали козаки.

— А братчиха?

— Мабуть, і братчиха буде.

— А це хто така братчиха? — спитав бандурист.

— Гетьманського братчика жінка,— відказало кілька голосів,— Мехтодіївна.

— Мехтодіївна? — мовив і собі бандурист. — В наших краях нічого про неї й не чутно. Що ж вона в ласці, чи що, у пана гетьмана?

— Ще б не в ласці! — відказала схожа на вузлик молодиця. — Вона тільки бровою моргне; так усе по її робиться!

— Так у великій ласці? Буває, пошле господь бог таке щастя людям! — зауважив бандурист,— буває!

— Та що це ви толкуєте: "В ласці, в ласці!" — обізвався старий, сивоволосий дід, якому очі блищали з-під кошлатих брів, як ясно освітлені віконця з-під розкуйовдженої солом'яної стріхи. — Вона така, що нічиєї ласки не просить. Ви погляньте тільки на неї: пряма, як стріла; знати, зроду ні разу ні перед ким спини не згинала й голови не схиляла!

— Що ж, горда? — спитав бандурист. — Приступу до неї немає?

І тут-таки додав повчаючим голосом:

— Гордість — гріх. Чоловік гордий — як булька на поді: сьогодні надулася, а завтра луснула!

— Яке там, приступу немає! — відказала якась баба, висока, пряма, з блискучими, як два чорних діаманти, очима,— та вона немов палюча іскра: де не з'явиться, куди не впаде, так усе круг неї і спалахне!

— Підпалила й пана гетьмана? — спитав бандурист, поблажливо міняючи повчаючий, для звичайних хибких грішних людей трохи тяжкий тон, на жартівливий.

У неї й сирий дуб спалахне,— обізвався хтось, — що сидів теж на сходах церковного ґанку, але доволі далеко, і не видно було його за рядами високих шапок. По голосу, проте, можна було напевне сказати, що озвалася людина молода, міцна та дужа, бо голос цей дуже добре міг би замінити старий соборний гадяцький дзвін, що лише шипів та свистів.

— Що ж, пан гетьман обдаровує її всякими дарами, атласами та оксамитами? — спитав бандурист. — Ходить убрана вона так, як та краля?

— Її раз козак зустрів, дак попросив коня напоїти! — підказала баба з очима, як діаманти.

— Вона прибирається, як проста молодиця,— підтвердив один із чепурних козаків, з надзвичайно довгими вусами, надзвичайно тонким та гнучким станом,— їй, хоч і старайся, то ніяк не догодиш, бо вона все сама вміє і все сама робить. Вона ніяких подарунків не приймає.

— А чоловік її що за пан? — спитав бандурист.

— Байдуже, з виду пан як пан.

— І живуть між собою дружно?

— Дружно.

— Він хоч зовні й байдуже, а тонка штука,— сказав підстаркуватий козак, що стояв коло бандуриста, спершись на свого кийка; козак і сам був зовні, хоч і байдуже, а теж тонка штука.

— А що то у вас коло Гадяча за пани бородаті гуляють? — спитав бандурист. — Учора, як надходили ми до міста, так зустріли двох — такі вельможні та горді, сама пиха! Очі так наскоси та зашморгом, носи догори, губа спідня на сажень вперед...

— Це московські пани, гості пана гетьмана,— пояснив молодий гетьманський козак.

— Тепер уже пороз'їздилися,— зауважив його товариш,— а попереду їх іще більш у нас гостювало.

— Пороз'їздились? Чого ж це так?

— Та хто його знає, якось воно тепер не те, що було раніш. Пан гетьман і частує їх, і ласкаві речі мовить, і все не те. Чутно, і останні поїдуть.