Глава 13

XV

Уже зорі засвітилися на небі, а січовик із Марусею все йшли тихим, безкраїм, сонним степом.

Все навкруги мовчало, і самі вони не промовили й слова.

Та й нащо говорити, коли рука з рукою йдеш на добре діло?

Добре було так іти рука з рукою сонним степом, серед нічної тиші, чуючи лише, як б'ється твоє переповнене серце!

Вони не знали, чи довго йшли, і ми не будемо лічити того — години ці були гарні, то й годі було знати їх — самі пролинули, мов пташина.

Перед ними миготливими крапками заблимали в імлі вогні, а скоро таки в імлі вирисувалися й темні обриси мурів та будинків.

Хмуро й понуро виглядало це місто, що чорніло в нічній тьмі та блискотіло дрібними вогняними цятками. Звичайного хапливого міського гамору не було чути, звичайної верткої міської метушні не було помітно; зовсім інше життя тут проявлялося; не ті були відгуки кроків, не той відгомін голосів. Як у природі знати, коли надходить буря, так у цьому місці все дихало готовністю до бою та одсічі; чим це особливо визначалося — не можна означити точно, але виявлялося на всьому: і на вбогих низеньких хатах серед садочків, і на високій дзвіниці, і на старезних міських мурах, і на недавно підсипаних валах. Усе тут, здавалось, готове було до рішучої відсічі, хоча солов'ї по-весняному лящали та щебетали по садках і жіночі постаті спокійно переходили вулицями.

Ніхто не окликнув їх, коли вони наблизилися до міської брами, і вони вступили в місто без перешкоди й завади; але кожна пара очей, здавалося, помітила їх і стежила за ними пильно та гостро.

— Ей, братику! — сказав січовик, звертаючись до молодого козака, який чогось дожидав, спершись на тин коло хати з освітленим віконечком. — Ей, братику, будь ласка, покажи старому бандуристові, як доступити до пана гетьмана!

Молодий козак, піднявши трохи вгору шапку і вказавши в уличну тьму, засіяну, немов іскрами, відблисками од віконець, промовив:

— Як минете цю вулицю, управо буде гетьманська хата.

Вони, подякувавши козакові, проминули показану вулицю і вгадали, котра то була справа гетьманська хата з того, що вона була ясніше освітлена, та з того, що дві дівчини, йшовши повз неї, придержали ходу, зазирнули у віконце і сказали: "Пан гетьман, мабуть, не спить".

У цьому віконці ясно вирисовувалсь голова вусатого козака, ніби виточена з чорного каменя, схилена на руку у глибокій думі.

Прислухавшись, можна було чути чоловічі кроки по світлиці, кроки то повільні, то швидкі, навдивовижу виразні кроки.

Січовик постукав.

Вусатий козак перестав думати, устав і відчинив двері.

Кроки у світлиці одразу замовкли, й настала тиша.

— Панові гетьманові приятелі уклін засилають,— промовив січовик, вступаючи до хати рука об руку з Марусею.

То була звичайна світлиця, до другої двері були зачинені.

— Спасибі за приятельську ласку! — відказав вусатий козак байдуже-ввічливо, немов такі одвідини траплялися раз у раз.

— А можна бачити гетьманські ясні очі, братику? — спитав січовик.

Але двері другої світлиці вже розчинилися, сам пан гетьман стояв перед ним, і вся його постать питала без слів: звідки гості? які вісті?

Світло від вогню освічувало його не всього, а смугами та іскрами: то зверху, то збоку, то знизу. Він увесь був у чорних тінях та тремтячому мережаному світлі.

Рис його обличчя не можна було добре розглядіти, тільки очі, гострі та допитливі, блищали у присмерку, як вуглі.

— Чолом б'ю панові гетьману! — мовив січовик, побачивши його, і низенько уклонився.

Низенько уклонилася й Маруся панові гетьману.

— Спасибі,— відказав пан гетьман. — А якої пісні заспіваєш нам, ласкавий бандуристе?

Сам голос уже виявляв людину, що звикла наказувати, а не слухати наказів — людину, що звикла, не зупиняючись, висловлювати свої жадання та думки і, не вагаючись або страхаючись, змагатися за них та їх обстоювати.

— Хіба своєї, пане гетьмане, бо не сиджу на чужому возі і не підспівую за хазяйську ласку.

Пан гетьман нічого не відказав на це, але жодними словами не висловити краще дивування, гніву та жалю, як цією мовчанкою.

— Звідкіля бог несе? — спитав пан гетьман.

— З Запорожжя,— відказав січовик. — Запорожці звеліли низенько уклонитися вельможному пану гетьманові.

— Спасибі,— промовив гетьман. — Милості просимо до моєї світлиці.

Січовик пішов слідом за гетьманом до другої світлиці, і Маруся, все ще держачися за його руку, увійшла теж у гетьманський покій.

Окраси в цьому покої не було особливо ніякої: такі ж самі білі стіни, такі ж самі й липові лави, як і в звичайній козацькій хаті, тільки чимало різної та коштовної зброї і по стінах висіло, і по кутках стояло; на столі лежав бунчук і папери.

Гетьманські жупани висіли на кілках, і шитво на них блищало. Ліжко стояло якесь неприступне для сну й відпочинку, і зсунута з узголов'я подушка ясно та конечне промовляла про те, в якій гарячці й муці була голова, що ненадовго схилялася до неї.

— Прошу сідати,— промовив пан гетьман.

І сам сів і втопив огненні очі у січовика.

Усе його тіло видимо тремтіло, ніби він здержував себе, і ця уздечка докучала йому та дратувала його.

— Вибач, пане гетьман,— відказав йому січовик,— ось бачиш, у мене поводатар маленький, втомився — аж зів'яв; треба б відпочити їй, бідненькій...

Пан гетьман устав і, стягнувши з найближчого кілочка пишного жупана, кинув його січовикові. Потім очі його впали на персидський килим, що укривав великого ослона; він здер його одним рухом і теж кинув січовикові, нетерпляче стежачи, як він піклувався про поводатаря.

Жодній няньці не стати врівень із січовиком у швидкості та моторності, з якою він простелив персидський килим на лавці, хитро учинивши узголов'я, без подушки; та й яка нянька могла б бережніше й ніжніше підняти Марусю та дбайливіше, ласкавіше положити на постіль і вкрити пишним гетьманським жупаном?