Глава 11

XІII

Вони почали злазити вниз по непевній драбині, що угиналася та трусилася під ними, немов жива.

Маруся не примітила, яким чином одкрилося підземелля та як воно закрилося, вона запримітила це тільки тому, що вони враз опинились у пітьмі.

Що далі вони злазили по драбині, тим повітря ставало свіжіше й вогкіше, як, звичайно, у льоху, куди не зазирає зроду теплий та ясний промінь сонця. Вряди-годи чула вона, як до неї доторкалася певна та вірна рука, як дбайливо її піддержувала.

Нарешті, драбина кінчилася, і Маруся опинилась на споді глибокого льоху.

Ту ж мить провідник узяв її за руку й повів за собою.

Йшли вони недовго; ледве ступили кілька кроків у тьмі, як широка смуга денного світла ярко впала згори й освітила Марусі просторе підземелля, де спокійно проходжувався сюди й туди січовик; він увесь поринув у якісь міркування, але не втратив анітрохи звичайної чуткості та пильності й відразу почув та побачив одвідувачів.

— А, Марусю малая, пораднице вірная! — промовив він, зустрічаючи їх з спокійною усмішкою, немов гостей на мирному та приємному святі.

Він не виявив хвилювання і тільки на мить, не більш, його блискучі очі потонули у втоплених у нього з радістю і надією очах дівчини.

Але єсть якась таємна незрозуміла сила, що видає в деякі хвилини життя навіть глибоко затаєне тьохкання серця, і пан Книш добре відгадав і зрозумів, що маленька дівчина вже стала запорожцеві всім, що скрашає й відживляє, що чарує і сповнює відрадою та ніжністю тяжке, понуре, самотнє небезпечне життя.

І разом, як він одгадав і порішив цю річ, на його обличчі промайнув той особливий вираз якоїсь млості, якоїсь жадоби знайти кого пестити, якийсь вираз гіркості, що не подибують його очі нікого й нічого такого, хоч скрізь звертаються,— той особливий вираз промайнув, який раніше чи пізніше промайне в кожної, навіть найсильнішої духом, найтвердішої вдачею самотньої людини.

— Ходім далі,— сказав Книш,— там вигідніше буде сісти й побалакати: чутніше буде, якби часом хто неждано навідався...

Вони пройшли ще вперед підземеллям, яке то ставало вужче, то ширше, то не пропускало ні іскорки світла, то знов ясно освічувало його, падаючи зверху, кружалками, смугами, зірками, трикутниками й усякими фігурами, в залежності від того, який отвір зробила природа.

Через це світло падало крізь розколину, ніби крізь кругле вікно, часом цілий сніп проміння проникав через малі продуховини або вузенькою смужкою тремтів на чорній земляній стіні.

Скрізь, де тільки прозирало світло, були примощені драбинки, і той, що ховався в підземеллі, міг по своїй охоті не тільки тішитися денним світлом, але й бачити, що робиться надворі, тим часом як самого його не було видно.

Усі помовчали, як часто буває, коли сильно дошкулить і сильно поверне серце людське яка-небудь думка або яке почуття.

— А на час ми не багаті! — промовив Книш, звертаючись до січовика.

— Зате не вбогі на вигадки,— відказав січовик,— не проситимемо попідвіконню ні відваги, ні здоров'я...

— По-моєму, коли в путь, то й у путь!

— Авжеж! Споряджай мене, приятелю, а я такий охочий, як попівна заміж!

— Ну, то й за діло! — сказав Книш.

Він одійшов кілька кроків убік і зараз повернувся з чималим оберемком приношеного вбогого селянського вбрання, з фальшивою сивою бородою, вусами та бровами, із торбою і бандурою, неначе все це добув із-під землі.

— То дівчина піде з тобою? — сказав Книш, розкладаючи принесений оберемок.

— Марусю, підеш зо мною? — спитав січовик.

— Піду,— відказала Маруся.

— А чи знаєш, куди йти, дівчино? — спитав Книш.

— Знаєш, куди? — повторив за ним січовик.

— Не знаю. Піду, куди скажеш,— сказала Маруся. І радісно, і тепло, і бадьоро було у неї На серці, як помислила про те, що піде.

— То ось убрання дівчині, нехай убирається, коли думає йти,— сказав Книш, вибираючи з оберемка дівоче убрання і подаючи його Марусі, як подає, добувши з яйця букет квіток, меткий одводчик очей людських — кумедійник.

— Славний бандурист з тебе вийде, пане приятелю!— говорив Книш, дивлячись, як січовик убирався в одежу мандрівного співця. — Та й поводатар у тебе дуже щирий! — додав він, переводячи погляд на Марусю та усміхаючися з того, як старанно вся вона взялася перебиратися, далеко відкидаючи своє гарне убрання та жваво одягаючи старі й подерті дранки.

— Підемо, Марусю, до самого пана гетьмана! — мовив січовик.

Веселий погляд, яким вона відказувала йому, навів на його якусь думу, та ненадовго.

— Тим часом, як ми збираємося в дорогу, пане приятелю,— мовив він до Книша,— ти, будь ласка, повчи нас уму-розуму. Розкажи до ладу, що тут у вас діється. От я вже більше місяця никаю поміж людом, а й досі нічого не дійшов ні путнього, ні певного: більше згоди в молодиць на великому торзі, як тут у вас на славній Україні!

Книш усе мовчки стежив за перебиранням і, як людина, більш знайома з обачністю, як зі щирістю та відвагою, замість, щоб згоджуватися або заперечувати, лише коли-не-коли стиха перебирав струни на бандурі, що держав у руках.

— У тебе які вісті? Ти ж вільно розбалакуєш, без поспіху, а моє діло таке, як навздогінці цілуватися... отже, ти краще розумієш і розбираєш, як я,— говорив далі січовик.

— Та що! — відказав Книш,— нарікає люд... Тогобічному давно не вірить і сьогобічному віри вже не діймає... Часи непевні... З одного боку москалі, з другого — ляхи, з третього — татари, а дома два гетьмани один на другого часник товчуть...

— Оповідали, що наш занепав на здоров'ю; чи правда?

— Хворий він не був, а змарнів; та й не дивниця: горе одного лише рака скрашує! — одказав Книш.

— А той?

— Той? Про того, коли добрі поголоски збирати, то виходиш усю Україну й вернешся з порожніми руками, а коли збиратимеш лихі, то оглухнути можна скрізь, куди тільки зайдеш.

— Хто там коло нього з наших?