Глава 10

XII

Тим часом, як орлячі очі Тараса жадібно пасли слід за паном Іваном, як той гнав вздовж степом, Марусині очі, вирядивши їздця із двору, звернулися на господаря.

Господар стояв коло воріт і, либонь, без цілі, не думаючи, дививсь услід за паном Іваном, глядячи, як і Тарас, на його швидку їзду та машинально прислухаючись до гуку копит по степу. Однією рукою пестив він собаку, що підійшов до нього, а другою, немов парасолем, прикривався від сонячного проміння, що вдаряло йому в лице. Потім він, наче досхочу вдовольнившись видовищем, поволі й спокійно повернув од воріт до хати, поглядаючи туди-сюди по двору з тим допитливим видом, із яким хазяйновитий, справний та пильний господар позирає часом, вишукуючи, чи нема де в його справному та бездоганному господарстві чого такого, до чого б можна було причепитися та на що можна б звернути свою загарливу господарську діяльність.

— Діду! — гукнув Тарас, отямившись, нарешті, від упертого глядіння за їздцем, що давно вже зник. — Де вороже військо стоїть? Я думав — у Великій Ярузі, аж...

— А, дітки, ви тут у садку гуляєте? — ласкаво промовив пан Книш, задержуючи ходу й киваючи головою...— Як нагулялися, то простуйте до хати та нехай хліб святий не дурно родить!

І він, усміхаючись, пішов до хати, а вони за ним.

Миттю забрано геть пляшку й чарку, поставлені для пана Йвана; на столі з'явилися вареники та коржі, і замість гострого запаху від горілки стало чути свіжий запах сметани.

Тарас, хоч заклопотаний тим, де тепер стоїть табором вороже військо, і в цій турботі не згірш кого іншого уминав вареники, уминав так хутко, наче кидав позад себе,— але Марусі не було й у думці їсти, і тим часом, як її тоненькі пальчики ламали та кришили коржики, її очі не відривалися від господаревого обличчя. и

— Діду, діду! — знову почав Тарас,— коли він погнав до Кривих Хрестів, то, виходить, уже військо не в Великій Ярузі стоїть?

— Мабуть, що так, хлопче, мабуть, так,— відказав ласкаво дід, щиро підсовуючи їжу. — А от ти нагадав мені про одну справу, Тарасе: треба б навідатися, як там наші верші коло Великої Яруги.

— Я геть забув про них! — скрикнув Тарас та зірвався з місця, немов його хто скинув одним махом.

— От тобі й хазяїн! — промовив пан Книш, усміхаючись.

— Але, діду! — мовив Тарас,— я й не знаю, як це я забув!

І він стояв перед дідом у непевності, немов йому ніяк уже не личило, ніяк не годилося випускати з уваги такі речі в господарстві.

— Піду хутчій, подивлюся,— промовив він, отямившись, нарешті, від подиву і збуваючи замішання наміром якнайшвидше сповнити вирішене питання.

Він вискочив із хати, хвилину чути було його гучне тупотіння, раз почувся вже здалеку його голос, що кликав Рябка,— і все змовкло.

Маруся зосталася наодинці з господарем, і тепер господар стояв перед нею й дивився на неї — дививсь іншим поглядом, від якого у неї сильно-сильно почало битися і тріпотатися серце.

На її очах стала нараз немов чарівна зміна, чи, краще, перетворення: пан Книш переродився. Замість лукаво-простодушного, добродушно-заклопотаного господаревого обличчя перед нею блискотіли гострі, пронизливі, немов гострий кинджал, очі: усі м'які зморшки зникли, усі риси якось інакше вияснилися — не жартівливе, безжурне було тепер усе обличчя,— навіть ростом став вищий, у плечах ширший, рамена зробилися міцніші.

Кілька хвилин споглядав Книш на Марусю, а Маруся на нього, немов зачарована пташка; потім він промовив,— і голос у нього інший став: настільки дзвінкіший і твердіший, що на попередній схожий був так, як схожа скрипка з порваними струнами на скрипку настроєну й співучу під мистецькою рукою.

— Марусю,— мовив він,— тут недалеко пробуває один приятель твій і хоче з тобою слів зо двоє перемовити, може б, ти поспішила до нього?

Зрозумівши Марусину відповідь без слів, які перетяла велика радість, наче гострий ніж, він подав їй знак іти за ним.

Він вийшов із хати надвір. Марусині очі радісно й непевно спинилися на купі давнього каміння, поблизу якого вона чула голос, що вернув їй бадьорість і радість, але Книш не ступив до неї й кроку,— він спинився, пильно поглянув на всі боки й свиснув; Ворон, що вартував коло воріт, двома скоками опинився коло нього, сів на задні лапи, задер голову догори й тямущо та уважливо дивився господареві в очі, дожидаючи наказу.

— Нема чужого близько, Вороне? — спитав Книш.

Ворон на відповідь якось особливо тихо та виразно завищав, ніби говорячи: "Ох, будьте певні!" і, немов на більший доказ того, що можна тепер бути зовсім безпечним, почав ловити та ковтати мушки, користаючись із вільного часу між поважними турботами та важним ділом.

Книш знову увів Марусю в сіни, але, замість хатніх дверей, відчинив двері напроти, у комору, де було повно запасів усього, що служить на підмогу життю людському; ледве можна було протиснутися між численними мішками з мукою, крупами, пшоном, горохом, маком, квасолею; світло затуляли низки хмелю, ковбас, сушених яблук; коші з яйцями, які от-от розсипалися б від необережного кроку, примушували боязко ставати; чимало так само непокоїли й цілі лави бутлів та пляшок, що перегороджували дорогу.

Маруся, увійшовши, стала вибирати, куди б зручніше ступити — скрізь було небезпечно стати. Вона звернула очі на Книша, який причиняв за собою двері, 1 раптом побачила коло самого порога діру вниз під підлогу й драбину, що була спущена в підземелля.

— Тихенько спускайся, дівчино,— сказав Книш. — Стережи своїх ніжок!