Глава 9

XI

А сонце тим часом височенько підбилося і сяло, й вигравало так, що ніде сливе тіні не було, а якщо де й виявлялася, то все-таки її як-небудь та пронизував, як-небудь та переймав, як-небудь та зачіпляв сонячний промінь. Його тепле і ярке світло навкоси впало в хатнє вікно, біля якого заснув нагодований пан Іван і, мабуть, своєю м'якістю та теплом збудило його, непризвичаєного або вже давно одвиклого від усякої м'якості та теплоти на білому світі.

Пан Іван хоч пробудився, та деякий час не розплющував очей, а тільки зітхав та якось жалібно усміхався. Цією усмішкою немов хотів він вимовити. "Адже я добре знаю, що від усіх теперішніх пестощів і сліду не лишиться, як тільки я розплющу очі; я пак знаю де й розумію!"

Але раптом він скочив, як опечений, обличчя знову мало звичайний байдужо-похмурий і навіть трохи ворожий вираз, і, проворно осмикуючись та збираючись, він вороже оглядав білі стіни, на яких грало веселе сонячне проміння.

У хаті не було нікого; він гукнув голосно й уривчасто:

— Ей, господарю!

Гучний був голос у пана Йвана й покотився по дворі по всіх кутках. Маруся й Тарас метнулися до хати і, притаївшись за кущами бузку та калини, дожидали, що буде.

Кругом було тихо й нічого не було чути, окрім гомону та руху літнього погожого дня.

Пан Іван гукнув знову, голосніше і більш уривчасто, як попереду:

— Ей, господарю! Чи тобі позакладало?

І зовсім готовий в дорогу, у шапці, приладжуючи якнайзручніше списа, пан Іван стусонув у хатні двері каблуком, розчинив їх навстіж і спинився, не знаючи, куди краще йти: сіни були прохідні, і з обох боків по траві викладалися стежки, і там і тут стояло різне сільське знаряддя. З третього боку були наполовину відхилені двері у світлицю.

Але вже чути було привітний голос господаря у відповідь на заклик, голос, перериваний легеньким, досить приємним кашлем та проворною спішною ходою.

— Йду, пане Йване, йду! — привітно та щиро чулося здалека.

Але пан Іван ніяк не міг збагнути, звідки наближався голос, і даремне повертівши в'язами туди й сюди, нетерпляче сунувся в які попало двері й віч-на-віч стрінувся з ласкавим задиханим господарем.

— Чи добре відпочили, пане Йване? — спитав господар, співчутливо та простодушно поглядаючи в невдоволені очі гостя. — Не кусали мухи?

— Чорт їх бери, хоч би й кусали! — відказав Іван, н кий почувався щось не до ладу після спочинку та сну.

— Певно, цур їм, пане Йване,— сказав господар, охоче пристаючи на висловлену гостем думку, і тим часом, як гість на хвилину замислився, похмуро та гнівливо покручуючи вуса, він теж, подумавши хвилину, додав:— Однак скажу вам, часом отак саме під час смачного сну досада візьме доброго чоловіка від цієї погані...

— Від якої? — спитав пан Іван, виходячи з задуми.

— Та від мух-таки, добродію. Подумаєш, що добрий чоловік для них солодший від меду часом...

— Голова болить,— перебив похмуро пан Іван балакучого господаря. — Ти краще чарку горілки піднеси, як дарма базікати...

— Милості просимо, милості просимо, пане Йване,— підхопив господар, поспішаючи із такою охотою, наче йому село з грунтами та ланами подаровано.

І дрібною радісною ходою подибав він поперед пана Йвана в хату, а пан Іван ступав за ним слідом усе з тим самим похмурим та гнівливим поглядом, але вже пригладжуючи й розправляючи свої щетинисті вуса.

— Сідаймо, пане Йване, а я зараз чарочку наллю,— говорив хазяїн, тупаючи по хаті.

— Ніколи сідати,— відказав, не м'якнучи, пан Іван,— давай хутчій, я так, на ходу, хильну. Та гроші ти вже наготовив? Мені дожидати не з руки...

— Шкода, страх як шкода, що так вам спішно, пане Йване,— промовив господар. — Таку горілочку пити б та смакувати, скажу вам по щирості...

— А гроші готові? — спитав пан Іван.

— Готові, пане Йване, хоч і важкенько нашому братові.

Тут господар зітхнув і меланхолійно поглянув на витягнутий з кишені гаманець, а потім на пана Йвана.

— Шкода й розбалакувати про це,— відказав пан Іван, що вже успів проковтнути величезну чарку горілки, наче ягідку.

Господар, знову зітхнувши, покорився й більше не балакав, мовчки вийняв гроші, гривни, й почав їх на всі боки обертати, роздивлятися, а потім пошепки лічити.

— До трьох сот налічиш, чи не сила твоя? — спитав пан Іван, але не дуже сердито, бо, питаючи, наливав другу чарку горілки, а спитав більш глумливо, навіть жартівливо. — Ти по-якому лічиш?

— А я все на копи лічу, пане Йване,— відказав господар. — П'ять, шість... нема кращої лічби, як на копи... сім, вісім... покійні батько зроду не помилялися... дев'ять... одинадцять...

Це лічення господаря неуважливо перебив пан Іван та, наливши третю чарку, випив її і деякий час тихо та мовчки слухав міркувань господаря, перериваних лічбою грошей, які він складав у стовпці на столі.

Але після четвертої чарки вся суворість пана Йвана вернулася з лишкою: лоб насупився, обличчя потемнішало. На ласкаве вітання господаря він нічого не відказав, строго перелічив подані гроші, засунув їх у кишеню нетерпеливою рукою, вийшов скорою ходою з хати, одв'язав коня, що попасався, обізвавши його прожорою, суворо підняв шапку на всі привітання, насунув її зараз же мало не на самі очі, та пустив коня риссю із двору й скоро зник серед широкого степу, що яскраво зеленів під промінням веселого сонця.