Глава 7

IX

Ледве віз спинився коло воріт, як перед Марусею опинився хлопчик літ п'яти, схожий на орля, рум'яний та дужий. Коли б він справді був степовим орлям, то й тоді він не зміг би ні проворніше налетіти, ні встромити сміливіше в Марусю погляду, ні хутчій оглянути і її, і воза, 1 воли.

— Чи дома пан Книш, хлопче? — спитала Маруся.

— А ви приїхали до діда в гості? — спитав замість відповіді хлопчик.

— До діда. Дома дід?

— Дома.

— А де ж він?

— Отам у саду, а може, в хаті, а може, на толоці.

— Поклич діда, хлопче.

Але дід уже наближався до воріт.

Трохи похилий, простодушний дідок у сільському полотняному вбранні,— в сорочці та широких штанях, у солом'яному брилі,

Він почтиво вклонився приїжджому воякові й зараз же впізнав Марусю,— і ніяк не виявив здивування, неначе її ждав, немов такі відвідини були найзвичайнішою річчю.

— А, дівчинко малая! — мовив він.— Чи здорова та весела? Милості просимо до господи, а коли в хаті занудишся, то от Тарас знає, де є суниці й де поспіла малини. Можна теж забавитися пампушками або маківники ми. С й пиріжки про запас, такі пиріжки, що розважать голодну душу.

Іван почув слова: маківники, пиріжки.

— У тебе, либонь, у господі не без припасу? — промовив він суворим голосом, але в якому чути було нотку вже м'якшу, викликану уявою пирогів та інших страв.

— Дякувати господеві! — відказав господар,— милості просимо до господи!

Що який то привітний, що який щирий, який нелукавий, здалося, господар був пан Книш!

— Милості просимо, дорогий гостю... не сподівався, а бог і послав... і послав... От несподіваний, та зате дорогий гість. Милості просимо, милості просимо!

Несподіваний, але "дорогий гість", втомлений і голодний, не починав ніякої розмови, ні пояснень і пішов слідом за господарем, випростовуючи намучене тіло, позіхаючи, чухаючись — словом, користуючись рідкою нагодою поніжитись тілом і душею, поклавши собі за річ певну, що господар — простак і добрячий мужик, і тільки піклуючись про те, що то за пиріжки в нього, що то за страви та напої.

Маруся заїхала в двір і теж пішла за ними, а за Марусею хлопчик Тарас.

— Пане Книше! — сказала Маруся.— Яка чудова ярина у вас. Хоча б нестиглою жати, то все добре!

— Слава богу, дівчинко, слава богу! Цього року все добре вродило! — відказав пан Книш, не обертаючись.

І хоч би трошки затремтів у нього голос або став вищий чи нижчий, хоч би от стільки стрепенулась його постать, або прискорив він чи задержав дрібну поспішну ходу, хоч би капелинку змінився де в чому його вигляд хазяйновитого господаря, трохи чванливого своїми пирогами, що з тайним торжеством спішив почастувати й наперед уже лукаво усміхався, бачачи втішне здивування гостя з першим шматком його страв, які, либонь, ставив він вище всього на світі.

"Що ж це? Він не зрозумів?"

У Марусі тяжко занило серце; вона не знала, що думати та діяти, і постановила знову те ж саме: бути, як він.

Тож вона більш нічого не сказала і ввійшла до господи.

Це була простора, прохолодна, біла, як сніг, хата, з широкими лавами, із столом, застеленим білою скатеркою, з глиняною долівкою. По стінах подекуди висіли пучки напівзів'ялого запашного степового зілля; в кутку, за образами, позапинаними білими рушниками, теж висіло зілля і змішувалось із сухими торішніми квітками, із свяченою вербою й зеленосвятковим зіллям.

Господар запросив сідати і, знати, увесь заклопотаний частуванням, увесь зайнятий чванливим бажанням не осоромитися і виказати своє господарство з найкращого боку, метушився, накриваючи стіл, бігав у льох, рився з коморі, бряжчав посудом, упускав додолу ложки, переливав щось із одної пляшки в другу, лазив на горище за копченою ковбасою, і через ці щирі клопоти мучив усе дожиданням голодного гостя та звертав усі його помисли тільки на ці клопоти та їх ласі наслідки, вселяючи в нього вдячність разом із досадою та нетерплячкою, які одначе не переважали першої.

— Та ти, господарю, не турбуйся вже так задля мене! — говорив уряди-годи гість.

— Не можна... не можна... дозвольте, пане... як звуть вас, добродію? — відказував щирий господар.

— Та мене звуть Іваном,— говорив той, зітхаючи і покоряючись.

— То вже дозвольте, пане Йване, почастувати вас, чим бог послав. Вже дозвольте!

— Ми люди військові, ми не звикли солодко їсти, нам аби не голодний, та й годі! — на свою користь силкувався вмовити пан Іван.

— Ні, ні, ви вже дозвольте! — відказав господар.

Маруся сиділа на лаві, намагаючись бути, як він, з виду спокійна й тиха, але такі припливи та відпливи надій і страху вона відчувала, що ніхто того й розповісти словами не зможе та рідко хто зможе собі уявити.

Хлопчик Тарас, уволю надивившись з кутка на гостей, поглядав у вікно та рахував постріли, що ясно долітали до хутора.

Нарешті, все для снідання було наготовлено; пан Іван після довгого ждання накинувся на нього з якимось ворожим чуттям і з грізним видом вояка, що не шанує насолоди смаку; але хутко, дуже хутко, він якось увесь пом'якшав, навіть перейнявся трохи ввічливістю, а після кількох чарок усяких наливок очі йому посоловіли й заграла невиразна усмішка на устах.

Хазяїн уряди-годи пригадував собі про які-небудь нові, заховані десь ласощі й то ходив у льох, то лазив на горище, питаючи попереду дозволу пана Івана.

А пан Іван уже не перечив, а тільки кивав йому головою на знак того, що йому це здається добре й що він на все згоден.

— А ти що ж, Тарасе, галок рахуєш? — сказав господар до внука,— пішов би та сіна підкинув волам.

Це в мене такий робітник, що кращого й не треба, дарма що ще до неба не виріс! — додав він, звертаючись до пана Івана.

На це пан Іван хотів відповісти щось поважне, але поважного нічого не відказав, тільки помалу та невиразно усміхнувся.

Тарас скочив зараз із лави й побіг до дверей.