Глава 5

V

Чудова, темно-блакитна, прозора, тепла ніч таємниче зоріла, коли Маруся спішно випорснула з хати, проповзла попід гіллястим наметом розквітлої калини, що стелилася по землі, і опинилася в саду. Тут її сховали кучеряві яблуні й густі, як сітка, черешні.

Тут вона постояла, ждучи, поки перестане колотитися серце. Кожна жилка в їй билася, ноги підгиналися під нею, мислоньки роїлися й мішалися; якісь блискучі образи літали перед очима, а з очей точилися пекучі сльози від нової, досі незнаної туги на серці, суміш із якоюсь радісною надією.

Від свіжого нічного повітря вона прийшла до пам'яті, нарешті, і сльози припинилися й думки взяли лад.

Усе навкруги було таке пахуче, та свіже, та цвітуче! Усе таке любе й близьке серцеві! Уся сповнена любові і смутку, вона нахилилась і палко почала цілувати траву, квіти, нахилене гілля, звертаючи туди й сюди очі свої, виказуючи всією істотою своєю і вагання і щиросерду прихильність до чогось, не зовсім ще ясно зрозумілого, але що вже поглинуло всю її душу.

Легенький шелест між деревами пройняв її морозом і кинув у жар. Вона припала до землі, й уся біла постать потонула в розквітлому білому гіллі.

Все знову замовкло.

Вона на якийсь час немов прикипіла до землі серед цього німого саду, під м'яким світлом і мерехтінням зір, серед тихомирних пахощів квіток і трави,— всюди навколо неї було тихо, і вигуки, що долітали з двору, пронизливо тремтіли в теплому повітрі.

Вона хотіла вже була відхилити гілля, що прикривало її, як знову пролетів легенький шелест, такий самий, як і попереду, і просто перед нею виросла здоровенна постать січовика між двома високими черешнями.

Марусине серце радісно затремтіло і слідом по тому журно та жахливо затріпотіло.

Постоявши трохи, січовик рушив далі — знати, простував до виходу з саду над річку. Велетенська постать його здавалася велетенською тінню,— так легко, так тихо й зручно пробиралася вона між густими, міцно сплетеними між собою черешнями та кучерявими яблунями: ані шелесту не було чути, ані колихання не було помітно.

Сама не розуміючи добре, чому й нащо, Маруся пробиралася й собі слідом за січовиком, часом лише зупиняючись від тьохкання та завмирання серця.

Так обоє перейшли вони через увесь сад, вибралися за огорожу із живої, виткої й повзкої зелені і опинилися коло річки.

Річка колисалася між берегами з якимось турботливим гомоном. Побережний комиш сріблився в темряві; золоті зорі миготіли на хвилях і блискотіли в небі. До в'яза, що попустив спіднє гілля своє в річку, прив'язаний був човен, хисткий і легенький, як шкаралупа. Суміжна лука, гори — все повите було тишею, теплом і прозорою теплою імлою.

Тут січовик спинився, обертаючи погляд у всі боки й міркуючи, як раптом почув позад себе дитячий тихий голосок і ту ж мить почув дотик дитячих ніжних рученят. Він обернувся, як людина, якої ніщо не в силі ні здивувати, ні вразити, і побачив перед собою Марусю.

— А що, дівчино? — спитав він її таким рівним голосом, ніби й у зароді не було ніякого лиха, ні напасті.

Але Маруся не промогла вимовити й словечка і тільки, ухопивши його за руку, з благанням звертала до нього очі.

Проте ці очі говорили так красномовно й так багато, що січовик погладив її по голівці. Щось схоже на ласкаву ніжність, на жалісне співчуття виявила його нахилена постать.

— Можна пробратися до Чигирина! — вимовила Маруся.

— Як же це можна, дівчино-порадонько? — спитав він, стиха усміхаючись.

— В степу стоїть батьків віз із сіном,— промовила Маруся,— воли пасуться теж у степу... Я все знаю, де й що... Запряжемо воли... Лягайте в сіні... Я повезу до Книшевого хутора... Там річка... За річкою вже чигиринська сила!

Січовик дивився в блискучі її очі, на її тремтячу легеньку постать, що стояла перед ним, і чув, як колотиться маленьке серденько. Він почув раптом, що його мужнє, загартоване серце немов розтоплюється у грудях, і щось таке з ним подіялося в ту хвилю, що й опісля не міг він до ладу розказати, а тільки замислювався, згадуючи.

— Хто це тобі цю думку подав, Марусю люба? — спитав січовик.

— А я знаю казку,— відповіла Маруся,— як дівчина від розбійників утекла.

— А розкажи мені цю казку, Марусю,— мовив січовик.

— А до Чигирина? — несміливо спитала Маруся.

— А до Чигирина поїдемо,— одказав січовик, ніби обіцяв їй медяника. — Ми, мабуть, узявши берегом у цей бік, проберемося в степ?.. Проберемося? Ну й добре! А дорогою казку послухаємо.

Рука об руку вони почали пробиратися берегом якнайобережніше. Зразу долітав до них шум і голоси з Данилового двору, але потому облягла їх цілковита тиша, яка лише буває нічної доби на безлюдних берегах річки, коли навіть плески та переливи хвиль тільки надають тиші, а не порушують її.

— Ану, розказуй казку, Марусю,— мовив січовик, скоро вони ступили сюди.

Чимало тривог, чимало надій і острахів хвилювало Марусю, і вона поглянула на січовика з сумним ваганням;' січовик споглядав на неї й усміхався. Навіть при непевному мерехтливому світлі нічних світил видно було в ньому стільки чулості, відваги, таким чарівником виглядав він, що в Марусі одразу відлягло від серця і зникла вся тремтяча метушливість.

— Ну, починай, Марусю люба, починай! — сказав січовик. — Я страх як люблю казок слухати.

Маруся почала:

— Жив собі, був собі козак і віддав свою дочку заміж.

— Коли за доброго чоловіка, то й з богом! — зауважив січовик.

— Козачці не до душі був молодий,— оповідала далі Маруся,— але вона покорилась батькові, пішла заміж, і молодий одвіз її до себе в господу.

— Бідна дівчина! — додав січовик.

— Тільки чудна була та господа у молодого,— оповідала далі Маруся. — Стояла вона серед густого лісу, і ніде не було шляхів битих, і нізвідки ніхто не показувався: пустеля навкруги. Тяжко зажурилася молода.

— Ще б не зажуритися! — зауважив січовик.

— І зразу вона ні на що не дивилися — все побивалася, потім з горя почала до всього додивлятися та все розглядати... Все розкоші... тільки їй не треба було розкошів, а заманулося їй довідатися, куди це чоловік її щовечора їздить із товаришами. Але скоро спадуть вони на коней, так одразу й зникнуть у гущавині, тільки хвильку яку чути кінське тупотіння, а потім знову тихо та глухо...