Глава 4

IV

Тим часом ватага пригналася й була вже перед ґанком; хропіння коней, переговори верхівців виразно було чути в хаті; потім кілька чоловіків зіскочило з коней, а далі нагло загрюкали в двері, і хтось грубим голосом крикнув:

— Ей, ви!., одчиняйте!

Не вспіла господиня звестися й спитати, хто там, як двері мало не зіскочили з одвірків від нового грюкання, і вибита шибка задзвеніла в хаті, упавши додолу разом із висадженою рамою. З шорсткими вусами й широкими вилицями пика зазирнула у вікно швидко, неймовірно та підозріло все оглянула й гукнула:

— Чого не відчиняєш?..

Господиня впустила з рук роботу, але все ще стояла, вагаючись, на одному місці.

— Відчиняй! — загукало одразу кілька грізних голосів, і двері так затремтіли від ударів, що вся хата здригнулася.

Господиня відчинила двері. Ватага чужоземних солдатів вдерлася до хати й з галасом та гамом кинулася нишпорити по всіх кутках.

Господиня, зібравши коло себе малу дітвору, нагло розбуджену, перелякану і здивовану, що пильно стежила за всією метушнею очима, повними сліз, стояла осторонь і байдуже дивилася на те, як ввесь її хатній прибір, усе хазяйське добро кидали додолу, били й нищили.

Тим часом, як одні присікалися з допитами до Андрія Крука, що позіхав на ввесь рот замість усякої відповіді і, немов оп'янілий від сну, хитався то на той, то на цей бік, як хитається свитка на жердці вітряної погоди, інші штовхали попід боки Семена Ворошила, який підводився, позирав на них, вважав їх то за кума Герасима, то за кума Явдокима і знову падав на лаву, немов підстрелений.

— Це він! Той самий!.. Ні, не він!.. Ні, він..— кричала військова ватага, сперечаючись між собою і термосячи обох козаків.

— Де господар?.. Подавай господаря!— кричав, як не свій, знати, старший із ватаги.

— Зранку до приятеля пішов у гості,— відказала господиня.

— В гості?.. Дам я вам гості! Зрадники! Бунтівники!.. Що це за люди?

І він, замість того, щоб указати, вдарив з усієї сили нагаєм спершу Крука, потім Ворошила і з таким виглядом підступив до господині, що вона поступилася назад, немов перед розлютованим звіром.

— Знайомі люди,— відказала вона, перемагаючи після цього мимовільного руху знову своє замішання. — Прийшли воли торгувати у нас, дожидають чоловіка.

— Так, так, ваша мосць,— обізвався Андрій Крук, встаючи і проганяючи буцім останні сни,— ми прийшли воли торгувати й не застали хазяїна. Що ж, кажу я кумові, ось йому,-^ пояснив він, показуючи на Ворошила, який теж прогнав сон і покірно водив очима по всіх обличчях, ухиляючись зустрітися з утопленими то в нього, то в Крука з усіх боків поглядами. — Що ж, куме, кажу я цьому... Нема, куме, хазяїна дома, га?.. Нема, то й нема. На нема й суду нема...

— Перестань верзти, дурний хлопе! Хитруни! Зрадники! Знаємо ми вас! Пов'язати їх! — гукнув він до своїх, і вони ту ж мить накинулися на козаків, немов шуліки.

Саме в цей час відчинилися двері й до хати вступив Данило.

— Хто такий? — загукав старший, накидаючись на нього.

— Та колись люди тутешнім господарем звали,— відказав Данило.

— Ей, ви! Чи стоїть варта коло двору? Не дрімать! Чуєте?

— Коли тобі миле твоє життя,— почав він, звертаючись до Данила, що стояв перед ним,— відповідай мені зараз без викрутів: де бунтівник-запорожець? Відповідай просто!.. А то я тебе в попіл зітру.

Сказано це було чванливо і крикливо. Данило позирнув на доволі грубу постать перед собою, що ледве досягла йому до козацького плеча, і відповів спокійно:

— Не відаю ніякого бунтівника-запорожця!

— Я хату твою в попіл оберну! Я тобі й сліду від неї не лишу! Чуєш?

— Ваша воля й ваша сила! — так само спокійно відказав Данило.

— Та він не втече від нас! Чи варто з-за цього гарячитись!? — сказав другий, теж, знати, офіцер, який, скоро лише увійшов до хати, розсівся на лаві і смоктав люльку з янтарним мундштуком. — Ми ж мало не зранку не їли нічого! — додав він, протестуючи й тихо зітхнувши.

— Що є їсти? — загукав гнівно старший, нагло й люто кидаючись на всі боки й нюхаючи повітря. — Що є? Подавай сюди! Хутко! Подавай!

І він тупотів ногами й лупив своєю шаблею об стіл.

— Жінко! — промовив Данило. — Поспішай з вечерею.

Господиня проворно взялася готувати страву. Очі її оббігли всю хату, всі куточки, ніби шукаючи когось, і, здавалося, якась тривога промайнула на її байдужому обличчі.

Вона шукала очима Марусі й тепер лише примітила, що дівчина непомітно зникла під час метушні.