Глава 2, де Маруся приймає рішення тікати.

Важко довелося Марусі Галушці. З раннього ранку до ночі не піднімаючи голову. У хліву худоба кричить, в хаті - дитина. На весну довелося позбутися половину худоби, і від поля відмовитися. Їм з Радою вистачить з головою того, що залишилося.

Кошти Маруся відклала, бо готувалася до того дня, коли доведеться кидати все і тікати. На весну вона, як і обіцяла небіжчикам, справила гарні могилки, засадила квітами, замовила огорожу. Так і жили потроху. Селяни поки що не турбували. Матір, яку Маруся іноді зустрічала, тепер називала пані Галушкою. Тільки зведений брат у гості заходив і то потай, щоб мати не знала і сусіди не розпатякали. Чим міг допомогав, бо й сам був ще хлопчаком, чотирнадцять мало бути влітку. Та курку зарубати, чи щось полагодити то він залюбки. З роками все стало більш менш на свої місця. Правда діти іноді дражнити Раду, називали нагуляною дитиною, та дівчинка швидко навчилася ставити кривдників на місце. Вдачею вона була вже точно не в рідну матір.

Якось під вечір Маруся з пасовиська гнала корів. Чує, плаче дитина, заходиться.

— Що сталося, Радо? Вдарилася? Образив хтось?
— Мамо, а якщо і ти помреш як мама Зміна і дідусь, то мені доведеться тебе біля них ховати, рити яму і тебе туди класти? А я ж тебе не підніму! Ти ж он яка велика! — І так гірко плаче.
— Ну що ти, — посміхається Маруся, — ти ж вже он яка велика. Вже плакати не годиться. Я вмирати не збираюся, я ще дуже молода. Та коли прийде час, ти з усім справишся. Бо ти виростеш, станеш гарною господинею, в тебе і чоловік, і діточки будуть. Вони тобі обов'язково допоможуть.

Обняла малу, пригорнула до себе, а вона вже і заспокоюється.

— А в тебе чому немає чоловіка, — цікавиться дитина, — ти он яка.
— Яка?
— І гарна, і господиня хороша.
— Гарна кажеш?
— Найкраща в усьому світі. А то таки нам не потрібен аби який чоловік, — міркує дитя, — нам треба принц.
— О, і я про те ж. А принців, Радко, зовсім мало. Тому і без чоловіка. Ну ходімо, а то Веселка вже стомилася чекати. Її видоїти треба.
— Треба, — діловито мовила мала і розмахуючи руками поспішила в хату за відром.

Маруся ж миючи руки думала, що це і є справжнє жіноче щастя. Та іншого вона не знала і не чекала. В неї не було печалі по чоловічій ласці й любові. Не томилася одиноко вечорами. Увесь вільний час вона проводила з дівчинкою. Вчила її читати й писати, рахувати, шити. А які чудові ляльки в них виходили! Маруся подумала, що можна буде відвезти їх на ярмарок на продаж. Радка радісно підтримала ідею своєї дорогої матусі. Тож вони осінніми й зимовими вечорами шили ляльки.

Ошатні, веселі, з кучерями-пружинами, і з високими зачісками. Шили різні вбрання для них. І так захоплювалися, що вже були ляльки хлопці в гарненьких кофтинках і в шароварах, з брилями. Тож як прийшов час їхати на ярмарок, довелося запрягати конячку у бричку, бо свій товар довезти з кимось не вийде, забагато його було. Отже, попоравшись ще затемна, дівчата виїхали з села, щоб повернутися до ночі.

Їхали весело, пісні співали, пиріжки жували й квасом запивали. Маруся розповідала малій казки, загадувала Раді задачки. І дорога здалася короткою.

Торгівля була в самому розпалі, коли вони приїхали. Місця, де розміститися, не було вже. Бо декотрі вже тиждень тут місця займали. Довелося притулитися зовсім з краєчка, куди й покупці не доходили. Через півтори години Маруся зрозуміла, що ніхто не поспішає їх ляльки купувати, хоч які вони гарні були. За весь час тільки одна тітка підійшла. Похвалила, язиком поцокала ото й все.

Повісила ніс дівчина. Мала теж мовчала. Не нила, тільки губу підтискала і супилася. Маруся відчула, як у повітрі щось змінилося. Якби хтось запитав, що саме, вона не пояснила б. Та щось відчувала. Почала крутити головою в різні боки. А потім підійшла поважна пара, яка захопливо розглядала ляльки. Радка повеселішала, почала щебетати, нахвалювати свій товар. Марусі тільки й дивуватися залишилося, яка продавчиня справна з малої вийшла.

За парою, жінка з дітьми підійшла і теж не покинула їх, поки не купила ляльок дітям. І якось так сталося, що незабаром біля їхньої брички зібрався натовп. Діти сварилися, не в змозі поділити між собою товар. Хтось питав, чи ще є лялька-чоловік, щоб пару купити. Хтось хотів рудоволосу ляльку, яких вже не було. Гамір такий стояв, що Маруся себе за ним не чула.

А потім раптом, люди розійшлися й оком кліпнути не встигла. До них поважно і неквапливо підійшов чоловік, багато, проте не на місцевий манір, одягнений. Високий, підтягнутий, довге русяве волосся було зібране у хвіст, сірі очі уважно розглядали Раду. Як поглянули вони на Марусю, відсахнулася від чоловіка дівчина, занадто вони були беземоційні. У добрих людей не буває таких очей.

— Твоя дитина? — Запитав.
— Моя, — відповіла Маруся, а самій недобре робиться.
— Скільки дівчинці років?
— А Вам навіщо? — Різкувато відповіла питанням на питання.
— Я питаю, ти відповідаєш. Зрозуміло? — В очах незнайомця блискавки мерехтять. "Маг", — зрозуміла дівчина.

З'явилося бажання хапати Радку, бігти швидко не оглядаючись. І хоч на страх Марусі розраховував чоловік, та вона була не з лякливих. Природжена бойова енергія зібрала думки до купи.

— Ви мені не вказуйте. Ви мені не батько й не мати, щоб вказувати. Я Вам нічого не винна і відповідати також. Що Вам від нас треба? — Вона зараз сама була ладна блискавки метати.

Маг посміхнувся, в очах з'явилась цікавість.

— Молода ти, ще й гаряча. Може тому й вижила, після пологів. — Маруся сіпнулась, й трохи позадкувала ближче до брички, на якій сиділа і слухала усю розмову мала.
— Не бійся, ти мені вже не цікава, — скривився чортів маг, немов лимона цілого зжував.
— Чому вже? — От хто за язика тягнув?

Чоловік розсміявся.

— Давно так не веселився. Бо магам цікаві тільки незаймані дівчата, щоб дитя понесли. А ти кирпата вже не годишся. То скільки дівчинці?
— Сім, — відповіла Рада, поки Маруся роздумувала над словами незнайомця.
— Як звуть?
— Не відповідай, — наказала дівчина.
— Радою. Мамо, не хвилюйся. Все нормально, — не послухалася.
— І як давно в тобі магія прокинулася? — Посміхаючись запитав чоловік.
— Що?! — Вигукнула Маруся і впилася поглядом в доньку.
— Кілька тижнів, — ховаючи очі від матері, сказала дівчинка.
— Тож скоро прийде, — сам до себе сказав маг.
— Хто прийде? — Молода матір була шокована новиною, а тут ще хтось йде за її дитям. — Хто?!
— Батько. Він від її народження знає, що вона в нього є. А тепер вже знає, де шукати. Ти чуєш його поклик? — Звернувся до Ради.
— Чую. Вже тиждень чую.