Глава 1, в якій Маруся стає мамою.

Маруся і не повернулася, залишилася у подруги.

Важко було Зіні. Бо крім старого, майже сліпого батька в неї нікого не було. Усю худобу сама тримала і город, і поле. У Марусі серце сльозами обливалося, коли вона на вагітну подругу дивилася. Як так сталося, що перша красуня на селі, ґаздиня добра отак своє життя змарнувала? Чи хлопців мало було в селі з ким загуляти? Та кожен був би радий, якби його дитя носила і вже б сватів заслав. А оскільки усі як щури по норах сидять, то відразу зрозуміло, що не з нашими хлопцями водилася. Тоді с ким? І як Маруся не підступалася, а Зіна мовчала.

Прикро було дівчині, що їй подруга не довіриться, а ще гірше було з місцевими. Бо не пробачили вони красуні гордовитої, що всіх відшила, а дитя під серцем чуже носить. Вже як над нею не знущалися, як не обзивали, обкидували грудками грязі, аж поки Маруся не стала з нею разом ходити. Вона як цербер, що з ланцюга зірвався, усіх облає, ще й покусати здатна. Схоже, що й правда яблуко від яблуні недалеко падає. Геть як мати, яку побоювалися в селі.

Сама ж тітка Галушка, або по паперах пані Ганна Галушка, доньку не приймала, розмови з нею не вела, до себе не запрошувала і сама не навідувалася. Образилася. Павою ходила і ніс воротила, якщо десь Марусю зустріне. Немов чужа людина.

Так минуло літо. Маруся тепер сама на собі все тягнула. Зіна з хати виходила тепер тільки у двір, посидіти на останньому теплому сонечку. Тяжко їй тепер доводилося, ноги мов колоди стали, живіт великий. Не нагнутися, не повернутися. Вже на початку зими народжувати. Красу свою дівчина втратила, ніс став як картоплина, щоки виросли, очі втратили яскравість.

По селу пішли нові чутки, що загуляла вона з магом, від нього й понесла. А тепер чародійському виродку не вистачає сил, от і п'є з мамці. А, як відомо, що дитина з магічним даром це біда в такій глуші, як їх село. Від малого до великого знали, що маги то зло, яке обходити стороною треба, хоча ніхто і ніколи тих магів не бачив. Де дівчина з села могла зустріти мага, про це ніхто не подумав. Та теревенити й тріпати язиком - це не гори ворочати.

— Зіно, дядьку Охрім, мабуть, сьогодні вже мороз буде вночі, небо червоне-червоне, — мовила Маруся, як заносила відро з молоком до хати.

А до неї тиша. Розгублено поставила відро і пройшла до кімнати. Та так і застигла. На підлозі лежав дядько Охрім, а біля нього на колінах мовчки плакала Зіна. Чи то від горя і хвилювання, чи то так припало, та Зіна почала народжувати. Маруся не знала за що хапатися. Тут і небіжчик лежить, треба ж щось з ним робити, тут і за повитухою треба бігти. Вклала подругу на ліжко, а сама з хати, добре, що не встигла роздягнутися.

Бігла, землю під ногами не відчуваючи, людей на допомогу скликаючи. Ніхто не відгукнувся. І тітка Ольга, що не одну дитину в селі прийняла, йти не захотіла. А як люди ще почули, що мрець в хаті, то й хрестилися і у дворах ховатися поспішали. Ні з чим вернулася дівчина. Стогне і плаче Зінаїда. А Маруся і не знає чим допомогти, сама біля неї плаче, щось каже, щоб заспокоїти. Та хіба слова допоможуть породіллі, коли рве її з середини.

— Марусечко, я помру, — і кричить.
— Зінка, ну хіба жінки мруть, коли народжують?
— Мруть, Марусю, мруть. І я помру. На кого моя дитина залишиться? Теж помре? — Так гірко плаче, лоб вкрився потом, горить дівчина.
— А як же я. Зіно, як же я.
— Я тобі розкажу... все розкажу, господи, що ж так боляче! На весні, як сніг розтанув я пішла в Березове до шевця, бо мої черевики геть зносилися.
— А чого в Березове? Василь же в нас гарно робить.
— Марусю, ну як я до Василя б пішла? Він же тієї осені до мене сватів засилав, я йому гарбуза вручила. Ображений на мене був. Ой-йой! — Знову кричить бідолашна, — як поверталася, зрізала через ліс. Марусю, ну чого мене нечистий потягнув скоротити. Суворий такий він був, сердитий. Я не хотіла, силою взяв. А щоб не пручалася і не кричала, чари наклав. Хотіла дряпатися і роздерти його кам'яну пику без жодної емоції, а руки не рухалися і язик занімів. Я і болі не відчувала, нічого. Він як своє діло зробив, покинув мене без жодного слова. Як рухатися змогла... додому не знаю як і дошвендяла.
— Чому ж ти мені не розказувала? — Докорювала подружці Маруся.
— А щоб ти зробила? Я не думала, що дитя понесу. А що тепер? Я знаю, що не житиму.
— Не мели язиком! — Обурено, — Якщо вже Богу буде завгодно, то я дитину твою роститиму.
— Марусечко, тобі ще й вісімнадцяти немає, та й ти маєш розуміти, що дитину мага не потерплять в селі. А рано чи пізно про те дізнаються.

Раптом двері відчинилися і до хати увійшла Ганна Галушка.

— Мамо? — Здивовано прошепотіла Маруся. Здалося, що то їй мариться.
— Відійди! Принеси води гарячої і холодної, рушники! Хутко! Чого застигла стовпом!

Дівчина кинулася на кухню, в таз налила гарячої води з печі, в миску холодної. Знайшла рушники та все це під крики своєї подруги й материне: "Тужся!"

Всю ніч мучилася Зіна, під ранок народила дівчинку. А за вікном пішов перший сніг. Стомлена мати присіла на лавку, донька міняла рушник, змочуючи його у холодній воді, щоб трохи збити жар у породіллі. Малеча спала на грудях матері, яка важко дихала.

— Вона така гарненька, — прошепотіла новоспечена матуся.- Не покидай її, Марусю.
— Обіцяю.
— Ти що таке кажеш?! — Крикнула мати.

Зіна в цей час останній раз важко видихнула і померла.

— Ти геть безмозка?! — Кричала тітка Галушка, аж шибки дрижали, — Якого біса твій нестримний язик дає такі обіцянки? Це суче дитя - виродок магів. Не можна його залишати в селі. Ти чим думала, курка безмозка!?
— Замовчить! Бо не подивлюся, що Ви мати й народили мене. Я від дитини не відмовлюся! Хоч і магова вона.
— Ти думаєш, що ти така рятівниця, така вірна подруга. А як ти заспіваєш, як тебе каменями з села гнатимуть, як плюватимуть в лице і хату палитимуть, як прокльони слати будуть на твою дурну голову, як зневажатимуть і навіть словом перекинутися ні з ким буде? Одній бабі з дитям важко, а тобі буде за прокляття, бо не один чоловік не гляне і на поміч ніхто не прийде. Якби я не зжалилася і не прийшла, то твоя подруга померла б раніше разом з цим вилупком. І тобі одній їх усіх ховати б довелося. Ніхто не прийде допомогти омити, піп Боже слово не скаже. Доню, ти в мене одна. Якби і що я не казала, та я ж тебе люблю. Ми дівчинку у сусіднє село підкинемо, або залишимо в лісі. Бог забере його на небо, поховаємо їх, а людям скажемо, що не розродилася і померла. Дитя так в рай попаде, а інакше на нього і на тебе пекло чекає тут на землі. Марусю?!
— Йдіть, мамо, поки я при собі руки і язик тримаю. Я Вам дуже вдячна, що не покинули й прийшли. Та я більше не хочу чути ці слова, які віруюча людина й думати не повинна, а Ваш чорний язик ще й в голос каже. Йдіть, поки я його не вирвала.
— Тоді ти мені більше не донька. Втомилася перед людьми соромитися. Щоб в спину мені кидали, що дочку курвою виростила? Про дитя змовчу. Та все одно час настане, коли всі дізнаються. Бувай.