Пролог

Лайку чуло усе село. Навіть собаки затихли, немов знали, що з тіткою Галушкою краще не зв'язуватися.

— Я кому сказала!? Ану вертай до хати!
— Щас. Ось тільки розбіжуся і відразу.
— Прокляну тебе, паскудо, відречуся, як до цієї шльондри бігатимеш! Ганьба яка! Та що ж люди скажуть. Вона залетіла, нагуляла дитя, повія. А ти до неї йдеш, та тобі дьогтем перемажуть ворота. Тебе, дурепо, заміж ніхто не візьме, шльондрою будуть, як її, кликати! Горе яке.
— Я Вам вже, мамо, казала, що то мухи в хату залітають, апетит нагулюють, а Зінка завагітніла. І я не збираюся її цуратися. Вона моя подруга і зараз як ніколи потребує підтримки.
— Марусько! Бісова дитина! Якби батько живий був, то шкіру би зідрав з тебе пліткою навчаючи. Вертай кажу, бо в хаті зачиню!
— Мамо, не марайте пам'ять батька. І відійдіть з дороги, бо я за себе не ручаюсь. Це Ви по селу чварна, зла і сердита баба. Вас зачепити не хочуть, щоб ви не розвонялися. А я Вас не боюсь. Геть кажу!
— Ах ти гуска без огузка, виростила на свою голову. Ніякої пошани! Язик як помело, суча дитина!
— Мамо, — сміється, — чи Ви себе сучкою обізвали?
— Ось я тобі, курва паскудна! — Жінка почала лупцювати дочку рушником, що в руках тримала. — Свиното, гадина.
— Ой не смішіть мене, — гогоче, при цьому ухилялася від рушника, — зараз лусну. Ще й напісяю Вам на підлогу, мити доведеться.

А потім раз і вискочила на двір. Як та кізка переплигнула через тин і була така.

— Стій! Марусько! Як додому вернешся за коси відтягаю! В хату не пущу, раз материного слова не шануєш!