Маріупольський щоденник. Книга Перша: Маріуполь

Якщо не знаєш, що сказати, кажи правду.

Януш Вишневський

Замість передмови

1

Кілька років тому я прочитала книжку «Дівчина в поїзді». Потім погуглила про автора. І ось що подумала.

Адже ця молода жінка народилася і виросла в Африці, в Хараре, столиці Зімбабве. В англійському анклаві, так, але в Африці. Окей, в 17 років поїхала в Лондон, вчитися.

Але такий дитячий та підлітковий досвід, такий матеріал, така екзотика, таке можна було б розгорнути зіткнення культур, традицій і менталітетів. Чому вона розмістила свій сюжет в Лондоні?! І Африка там зовсім ніяк не фігурує. Невже вона там зі свого анклаву ніяк не контактувала з Африкою?

Потім згадала чиюсь сентенцію, що питати у автора, чому він пише про це, а не про те, в принципі навряд чи має сенс. Автор, може, і сам виразно не зможе пояснити, чому він пише про це, а не про те.

Потім запитала себе: а сама-то ти чому пишеш якісь казки, які до того ж ніхто не видає, а родичів і знайомих у тебе не вистачає навіть на перші три ряди, а що ж не написала про Маріуполь? Так, ти давно там не живеш, буваєш тільки короткими наїздами, але все-таки ти там виросла, все-таки це твоє місто, стільки всього там пережито...

Я замислилась над можливим сюжетом. Сюжет не склався. Чому так?

Чому, чому... — сварливо відповіла я собі. Тому.

Тому що я давно не живу в Маріуполі, буваю тут тільки короткими наїздами, і не відчуваю місто досить добре, щоб писати про нього. Тому що писати слід або про те, що ви знаєте дуже добре, або про те, чого не знає ніхто.

Минуло кілька років. І ось, я написала про Маріуполь. Відчула, здається...

2

У тексті є цитати російською мовою зі старих книг і фільмів. Перекладати їх якось не здалося мені необхідним. Наприклад, перекладати Стругацьких чи Жванецького.

Виноски до цитат я прибрала, оскільки не зрозуміла, як їх тут можна розмістити внизу сторінки і чи можна взагалі це зробити.

Якщо шановні читачі вважатимуть, що цитати все-таки слід: а) перекласти; б) розмістити, наприклад, єдиним списком у кінці тексту, то я до їхньої думки прислухаюся.

Поки що начебто все.

Від автора

Усі нижчевикладені події, спостереження і роздуми мали місце в дійсності.

Діалоги і монологи викладено з максимальним наближенням до слова і духу текстів, вимовлених вголос або мовчки.

Імена персонажів змінено з міркувань як етичного, так і забобонного характеру.

Хоча при мінімальному знанні місцевості та оточення автора вирахувати реальних персонажів може виявитися дуже легко.

Для кого пишу?

Головним чином – для себе. У надії, що важливе для автора виявиться цікавим комусь іще.

Коли почалася війна, першого ж дня всі мої рідні та близькі в один голос сказали: веди щоденник, записуй усе, потім напишеш!

Я вела щоденник. До самого останнього дня. Але коли вирішила йти, донька порадила стерти все в телефоні, всі чати, особливо сумнівні місця: коментарі, які однозначно засуджують війну, і фотографії, які можна інтерпретувати як воєнні злочини – руйнування там, усе таке, тому що на блокпостах перевіряють телефони.

І я все це видалила. Хоча порожній чат має якраз підозрілий вигляд, але це я прочитала в порадах тим, хто евакуюється, вже потім, уже в Бердянську, де інтернет щонайменше працював. Хоча така думка промайнула: як же це, ось запитають, хто такі Настя, Міша? Імена в зменшувальній формі, іспанські номери.

Тоді доведеться говорити, хто це, а що чати порожні – так стирала, щоб економити батарейку в мобільнику, він у мене старенький, батарея сідає швидко.

Це-то правда. Потім десь почула, що листування в чатах батарею не тягне. Але якби мені так сказали на блокпостах, то відповіла б, що я в цих справах малограмотна, думала, що все тягне батарею, ось і стерла все. А залишила найцінніші для мене фотки – найбільш нешкідливі.

А паперовий щоденник спалила напередодні виходу. Навіть не залишила його там. Щоб ніхто б його там не знайшов. Особливо хто-небудь не той.

Тож подій з 24-го лютого по 21-ше березня з точністю відтворити зараз не зможу. Та й сенсу більшого в цьому не бачу. Щоденників таких буде опубліковано багато, вже публікуються.

Я зосереджуся на іншому. Не на описі масштабних подій, пережитих багатьма, а на тих моментах, свідків яким було небагато, або я взагалі виявився єдиним свідком і слухачем. Хоча навряд чи єдиним. Напевно хтось скаже: я теж таке бачив/чув. Не знаю, буде так гірше чи краще.

А я – я не сиділа днями й тижнями безвилазно в підвалі, мені на голову не валилося нічого, крізь вікна нічого в мене не пролетіло, і навіть у двір нічого не прилетіло, і навіть до найближчих сусідів, і не горіло нічого в безпосередній і небезпечній близькості від нас. То чи мені про це писати? Ті, хто не відчув цього на собі, прочитають в інших. Або давно вже прочитали і побачили в новинах по інтернету.

Ілюзій, що в Росії в перші ж дні, ну просто дуже незабаром, почнуться масові протести, які швидко переростуть у революцію і путіна скинуть, або навіть уб'ють, я не мала. Це вже було, вже проходили це в 1941-му: ось зараз свідомий і солідарний пролетаріат Німеччини повстане і вийде другим фронтом проти спільного ворога. Ага.

Але я сподівалася на палацовий переворот. Почала сподіватися десь із початку березня і сподівалася аж до кінця квітня. Все запитувала себе: ну невже вони там у Кремлі всі такі ідіоти?! Невже вони не бачать, не розуміють, що тягнуть, уже впритул підтягнули свою країну до прірви, до загибелі?! Ну, нехай перший тиждень. Ну, нехай другий. Ну, третій!..

Але до середини березня вже ясно, – має бути ясно – що все, все захлинулося, що росія в д*пі, і самі вони в д*пі, і буде тільки гірше?! Що треба якось вирулювати, рятувати свою шкiру, принести світовій спільноті голову головного винуватця в обмін на чисті документи, пластичну операцію і посвідку на проживання десь у Парагваї.