Мартуся

Мартуся 

Через дурні кущі зовсім не було видно, що він там робить: порпався, шурхотів чимось, але Мартуся так і не почула, щоб кричав.

“От халепа, — подумала вона скрушно. — І принесло цього дурня мені на голову”.

Але тоді ж ніхто більше не прийшов, тільки оцей дивакуватий хлопець, котрий блимнув на неї блакитними очима, широко посміхнувся, розвів руками і промовив, розгорнувши сувій, тицьнув їй під носа:

— Це ти шукала напарника? Я прийшов.

Вона глянула на нього підозріло. Увесь він, від старих розтоптаних чобіт до порваної у кількох місцях, але ретельно зашитої та вицвілої на сонці полотняної сорочки, здавався їй якимось непереконливим. Чесно кажучи, схожий був на опудало: біляве волосся стирчало в різні сторони, начебто він щойно спав, прокинувся, розгріб його як-небудь і почимчикував у своїх справах. Що було у нього найкращого, то це очі, глибокі, блакитні, а також такі гарні, що вона навіть позаздрила. Дівчатам такі очі повинні дарувати боги, а не хлопцям! Сама вона була кароока і дуже заздрила тим, котрі мають світлі очі. Отакий у неї був пунктик.

Дівчина знизала плечима, поправила лямку наплічника і буркнула:

— Ну, раз прийшов, то ходімо. Але ти пам’ятаєш: за угодою усе належить мені! Ти сам знаєш, на що зважився! Можеш обрати лише одне бажання, яке я виконаю!

— Та пам’ятаю, — кивнув хлопець. — Мене Гедрік звати. А тебе як?

Дівчина глянула з-під лоба і почала думати, чи називати своє справжнє ім’я, чи те, яким представлялася всім.

— Ти не думай, я не нав’язуюся, просто питаю для підкріплення угоди, — уточнив Гедрік. 

Ах, то це він так ненав’язливо натякнув, що вони ще не уклали договір! Мартуся буркнула:

— Мартіною мене звати. Давай уже укладемо той дурний договір та й ходімо.

Хлопець простягнув широку долоню, і пальчики дівчини втонули у мозолистій правиці. Магічний вогонь одразу закружляв навколо їхнього рукостискання, і дівчина відчула на шкірі легке поколювання. Отже, союз було укладено.

А вона ж хотіла сама йти, проте правила забороняли потикатися до Печери одному. Та ще й вимагали, щоб це обов’язково було все добровільно. Хлопець був із людей, яких вона недолюблювала, але вибирати не було з кого, та й слід було поспішати, бо сонце уже схилялося до горизонту.

Дівчина сиділа на площі зі самого ранку, чекаючи хоч на когось, але ніхто, ну зовсім ніхто не виявляв бажання помирати. Три дні, коли відбувалися походи до Печери, напевно, минуть цього року марно.

Її яскраве і красиве оголошення, за яке плачено не більше і не менше, а аж три золотих, всі розглядали, зацікавлено обговорювали, але коли дочитували до самого низу, де було підписано, що вона зміївна, плювалися обурено та розчаровано і йшли геть. Так, зі зміями справи ніхто не хотів мати.

Навіть брат Тухень сказав, що марно вона йде до тих печер, ніхто з нею не співпрацюватиме. Але все-таки удача посміхнулася в кінці третього, останнього дня. Та й чи удача?

Мартуся знову поглянула на супутника, який чимчикував поруч, спокійно й зацікавлено розглядаючи все навколо: дерева, кущі, квіти, сільські хати і корів на вигоні, неначе вперше бачив. Коли проходили повз закинутий колодязь, навіть підійшов і заглянув у нього здивовано, а потім задоволено озирнувся і промовив:

— Правду кажуть, видно зорі. Я бажання загадав.От, багато по світу ходив, і наче все вже бачив, навіть певною мірою дратують і набридли мені і люди, і поля, і гори, і ліси… Але інколи щось чіпляє. Гарно придумано — побачиш в криниці зірки — загадай бажання… Гм. Може, збудеться? — глипнув він запитально на Мартусю. 

Дівчина лише знизала плечима. Дивний він якийсь, і говорить дивно, але не було з кого вибирати, тому доводилося йти з тим, хто зголосився.

Зараз, біля печери, вона наказала йому відволікати дракона.

— Як це відволікати? — запитав напарник.

— Ну, співай там, кричи, репетуй, клич його, а я тим часом у печеру шмигну, візьму, що треба, і назад повернуся.

Вона старанно відводила очі, розуміючи, що посилає його на вірну смерть, але тут уже не було вибору: хто дав згоду йти до Печер, знали, на що йшли. А цей, очевидно, не знав, лише кивнув і справді пішов у те місце, куди вона вказала. У кущі праворуч від печери. 

Дівчина роздратовано смикнула мішечок із пояса, де лежав артефакт невидимості. Одразу активувала його, зникла для всіх, неначебто ховаючись від світу і соромлячись того, що чинить жорстоко й підступно. Можна було б попередити хлопця, але… Уклали ж вони угоду, стали, так би мовити, союзниками й спільниками. І тепер цей хлоп її, Мартусин, напарник, і правила знати мусить… Напевно…

Адже всі без винятку в королівстві знали, що йдучи до Печер, один із них має загинути. Але загибель ця була несправжньою: якщо союз справді був щирим, відкритим, укладеним без задніх думок, то один із них, той, котрий намічався в жертву, перероджувався. У кого або що — то інше питання.

Давно вже не відбувалося переродження, хоча коли дракон тільки з'явився, то було кілька дивовижних перевтілень. Одна дівчина, котра пішла союзницею та напарницею, із негарної та кривої перетворилася на красуню. Про це трубили новинарні у всіх містах королівства. А ще один старий чоловік, який уклав угоду із сином, став молодим, навіть молодшим своєї дитини. Оце було диво! Але переважно всі союзники гинули під драконячим вогнем.