Поступати так, як велить серце

Від хатини старої відьми вела вузька запилена стежка, якою з вузликом на плечі йшли Ферон і Мартин. Спочатку йшли мовчки. Лише старий лісовий чарівник час від часу невдоволено кректав, поглядаючи на свого учня.

— От ув’язався ти заступатися за мого сина, — нарешті промовив він. — А раптом чекає тебе від дракона загибель, не доживши свого віку.

— Це життя, Фероне, — відповів хлопчик. — Хтось знаходить, хтось втрачає. Навіть якщо це власна голова. Мій батько вчив мене чинити так, як велить серце, а думати про те, як цю волю втілити. Усе інше — метушня.

— Мудрий був твій батько, — промовив Ферон. — А я от роки прожив, а порозумнішати так і не встиг. З дурості одружився, бовдур, на цій дурепі Альберті.

— Ну, вона симпатична жінка, — тактовно сказав Мартин. — І виглядає молодшою за свої роки.

— Так, цим вона мене й узяла. Молодістю та красою. Може, ще й причарувала чимось, відьма ж, як не крути. Та й де я в усій окрузі наречену собі знайду? На кому мені одружуватися? На русалці чи болотяній кикиморі? Жодна нормальна жінка за лісового чарівника не піде. Та ще й за такого буркотуна, як я. Ти ж мене знаєш не з чужих слів. А тут така гарна, молоденька відьмочка мені очки будує. Хіба ж я міг устояти? Одружуватися вже давно пора було. Можна сказати — запізно. От я й кинувся у вир із головою…

Ферон ще довго міркував про долю шлюбу в суспільному житті й про власну долю, аж поки вони не дійшли до роздоріжжя. Там, міцно обійнявшись на прощання, вони розійшлися, і кожен пішов своєю дорогою. Один — на південь, другий — на північ.

Тим часом у відьомській хатині на підлозі сидів строкатий папуга, якого Гертруда вже добру годину намагалася розчаклувати назад у свого улюбленого чорного ворона.

— Тьху ти, зараза! Як цей паскудний хлопчисько його зачарував? — не приховуючи роздратування, вигукнула вона. — Жодне закляття не підходить.

— Я бачила на власні очі, що Мартин чаклує без заклять, — сказала їй Альберта, стоячи за спиною з дитиною на руках.

— Такого бути не може! Ти, мабуть, щось прогавила, — не повірила Гертруда. — Хлопчисько всього лише учень Ферона. А той — простий лісовий чарівник… Гаразд, завтра розчаклую ворона. Зараз треба справу робити.

— Яку? — запитала її донька.

— Сина твого рятувати. Чи ти сподіваєшся на свого чоловічка, Ферона? Ні він, ні тим більше його хлопчисько з драконом не впораються. Це — марна затія. У мене є свій план, як це зробити.

Стара відьма поманила доньку вказівним пальцем.

— Я збрехала про драконову печеру в південних горах. Її там немає і ніколи не було. Так я вбережу твого чоловіка Ферона від певної загибелі. Дракон Шушу живе в одній печері — на півночі. Зараз я сяду на мітлу й полечу до дракона раніше, ніж Мартин дійде туди пішки. Я домовлюся з драконом про обмін — я йому хлопчиська на обід, а він мені — свій зуб. Повернеться Ферон, приготує із зуба дракона лікувальне зілля й вилікує Орвеста.

— Мамо, це ж нечесно, — заперечила Альберта.

— Мовчи, дурепо! Тобі про сина треба думати, а не про чужого хлопчиська! І потім, звідки тобі знати, що там далі дракон із хлопцем зробить? Це вже на його, драконячій совісті…