Стара відьма Гертруда

Хатина, у якій жила Гертруда з донькою та онуком, виявилася порожньою — господині не було вдома, вона пішла у справах. Мартин із цікавістю розглядав кімнати, затягнуті павутинням, у кутках яких часто траплялися кістки — тварин і людей. Черепи з чорними очницями, що лежали на столах і полицях, отруйні змії, стривожено повзаючи зі своїх потаємних місць, жіночі прикраси у скриньках — усе це свідчило про те, що в домі живуть відьми.

Щойно гості увійшли до хати, на плече Альберти спустився чорний ворон. Він уважно стежив за кожним кроком незнайомців, іноді висловлюючи своє невдоволення гучним «Каррр!». Особливе роздратування у нього викликав Мартин. Хлопчикові було цікаво все в цьому домі — він уважно розглядав речі й без дозволу торкався різних предметів.

В одній із кімнат Мартин виявив величезний мідний чан, на дні якого лежало безліч людських черепів. У їхніх великих очницях виблискували дивовижні різнокольорові камені. Хлопчик узяв один із черепів до рук. Це дуже не сподобалося ворону, і той необачно накинувся на Мартина. Хлопець недбало відмахнувся від настирливого птаха, перетворивши його при цьому на різнокольорового папугу. Побачивши своє відображення у до блиску начищеному чані, птах здригнувся і впав непритомний на підлогу. Його безживне тільце лежало й смикало лапкою.

Незабаром почувся дивний шиплячий свист. Він долинав звідкись із подвір’я. Мартин відчинив вікно й визирнув назовні. Просто з неба до хатини, верхи на мітлі, підлітала худа жінка з розтріпаним вітром волоссям і м’яко приземлилася. Це була Гертруда. Шкіра старої була дуже зморщена, вкрита бородавками й коростами. У її чорному роті стирчав лише один зуб, та й той був гнилий. Глибоко посаджені маленькі очі сльозилися.

Відьма почала плюватися й чхати.

— Тьху! Тьху! — без кінця плювалася вона. — Крізь комариний рій пролетіла. Комарі набилися всюди, куди тільки можна.

Нарешті відплювавшись, відьма втягнула повітря своїми роздутими ніздрями.

— Кого ще тут нечиста принесла! — промовила вона з неприхованим невдоволенням.

Мартин здогадався — це була Гертруда.

Жінка прихилила мітлу до стіни хати, стала навкарачки й понюхала сліди.

— Ферон? — здивовано вимовила вона вголос і знову принюхалася. — А це ще хто? Пахне молодо, схоже на хлопчиська. Ну гаразд, буде на вечерю молоде м’ясце. Засмажу його з перцем і яблуками.

На порозі матір зустріла Альберта. Вона щось прошепотіла їй на вухо.

— Ну й де були твої мізки, коли ти виходила заміж за цього лісового чарівника? — єхидно запитала вона доньку. — Він навіть рідну дитину вилікувати не може.

Тут на порозі з’явився сам Ферон, власною персоною. Звісно, він чудово почув колючу репліку тещі.

— Ох, любий зятечко до нас завітав! — сплеснула руками Гертруда, удавано усміхаючись. — Яка ж радість! Казала я Альберті — кращого нареченого в усьому світі не знайти! Зараз, зараз я пригостю дорогого гостя! Хто це там із тобою приїхав? Кажуть, ти учня собі завів? Мабуть, дуже смачний… тьху! Переплутала слова… Мабуть, він дуже здібний учень, якщо ти залишив його при собі. Як його звати?

— Мартин, — відповів Ферон.

— Мартин? — перепитала стара відьма, здивовано піднявши брови. — Це не той самий Мартин, який, за чутками, врятував річку від загибелі?

Ферон ствердно кивнув.

Шукати Мартина довго не довелося. Він був на подвір’ї й вивчав будову літаючої мітли відьми. Зайшовши до хати, хлопець приєднався до інших, шанобливо вклонившись господині дому.

Не гаючи часу, Ферон у всіх подробицях розповів, наскільки небезпечна хвороба Орвеста і як її можна вилікувати. Звісно ж — за допомогою зуба дракона.

— Так, нині дракони велика рідкість, — по-старечому покректуючи, сказала Гертруда. — Щоправда, є в мене один на прикметі. Дракон Шушу. Так його величають. Має він дві печери — на півночі й на півдні, обидві видовбані в горі. І ніхто не знає, в якій печері він зараз. Тільки… — тут відьма запнулася, — тільки вже дуже прудкий цей дракон Шушу. Вісім чарівників ходили до нього по зуб — і жоден не повернувся. Ні живим, ні мертвим.

— Я все одно піду до нього і дістану зуб! — натхненно вигукнув Ферон. — Навіть якщо це коштуватиме мені життя!

— Ех, зятю! Від твоєї смерті користі буде небагато, — з усмішкою промовила Гертруда й звернулася до Мартина: — А ти що думаєш, хлопче?

— У нас мало часу, — відповів Мартин. — Нам потрібен драконячий зуб, хоч би яку ціну за це довелося заплатити.

— Ну, тоді справа ясна, — прицмокнувши губами, серйозно сказала Гертруда. — Треба розділитися. Мартин піде на північ, а Ферон нехай вирушає на південь. Хтось із вас неодмінно знайде дракона. А далі… — як зійдуться зорі…