Знову біда

Вони сиділи за столом і з цікавістю розглядали одне одного — Мартин і відьма. Спочатку вона усміхалася, а потім почала кривлятися. Побачивши, що хлопчик ніяк на це не реагує, вона перестала блазнювати й зітхнула.

— Який ти нудний, Мартине, — сказала відьма розчарованим голосом. — Я думала, ти покажеш мені якесь чарівне диво.

— Ти знаєш моє ім’я? — сильно здивувався Мартин. — Звідки? Хто ти така і що тут робиш?

— Я — найчарівніша і найпривабливіша відьма.

— Це й так видно, — зробив їй комплімент Мартин. — Я знаю всю нечисту силу в окрузі, ти точно не місцева. Чому ти нікого тут не боїшся? Як тебе сюди пропустив Лісовик? Чому тебе не проганяє Ферон? Він же терпіти не може чужинців. Чому ти поводишся тут так, ніби в себе вдома?

— Дурненький! Я і є вдома! — гордо заявила відьма. — Я — Альберта. Дружина Ферона.

Мартин остовпіло дивився на відьму, застигнувши з відкритим від подиву ротом. Він очікував почути що завгодно, але тільки не це.

— Дружина Ферона — відьма? — приголомшено вимовив він нарешті. Але тут же схаменувся. — Я хотів сказати… у Ферона така молода дружина?

Відьма кокетливо захихотіла і поправила долонею зачіску.

— Дурнику! Я втричі старша за Ферона!

— Не може бути! — не міг повірити Мартин. — Це точно не жарт?

— Цього разу ні, — з усмішкою відповіла Альберта. — Ми, відьми, і не на таке здатні. Що, здивований? Я теж здивувалася, коли дізналася, що Ферон узяв собі учня. І як просувається навчання?

— Не скаржуся, — скромно відповів хлопчик.

— Дивно. Як ти терпиш цього буркотливого кульгавого старого? — запитала Альберта. — Я змогла витримати лише місяць після весілля. І навіщо тільки вийшла за нього заміж? Не розумію. Мама ж казала мені — знайди собі якогось принца на білому коні. Невже принців мало по світу?..

Мартин приклав до губ вказівний палець і прислухався. Альберта замовкла.

— Лісовик іде сюди з Ведмедем, — сказав хлопчик. Втягнувши повітря, він додав: — І з ними ще хтось. Запах третього дуже схожий на твій.

Альберта сплеснула руками.

— Чорт забирай! А тебе тут не дарма навчають уму-розуму, Мартине, — похвалила вона його і підморгнула. — Ферон казав, що ти дуже талановитий учень. Навряд чи він узяв би собі дурника.

І справді, незабаром до хатини увійшли Лісовик і Ведмідь. У лапах ведмідь тримав великий згорток із ганчір’я, з якого виглядало личко малюка. На вигляд йому було роки два.

— От, трохи погуляли лісом, — сказав Лісовик. — Думали, може, йому полегшає. О, ви тут із Мартином сидите? Уже познайомилися?

Альберта торкнулася мізинцем спинки зайвого стільця, і той миттю перетворився на чотириколісний дерев’яний візочок. Саме ці колеса й збили Мартина з пантелику, коли він розглядав сліди чужинця. Потім відьма взяла дитину з лап Косолапого і показала її Мартинові.

— Мій синочок, — сказала вона з гордістю. — Мій і Ферона, хай йому грець!

— У Ферона є син? — здивувався Мартин. Лісовий чарівник не переставав його дивувати.

— Так, таке буває, коли хтось одружується. Навіть якщо це лісовий чарівник і відьма. Його звати Орвест, правда ж, славний малюк?

З неприхованою цікавістю Мартин розглядав дитину. Малюк привітно усміхнувся й задригав ніжками. Його вуха, ніс і шия були вкриті дивними великими чорними плямами.

— Він хворий? — запитав Мартин, хоча й сам у цьому не сумнівався.

— Так, трохи занедужав, — відповіла Альберта, кладучи дитину у візочок. — Нічого, зараз татусь Ферон повернеться з ринку, привезе чарівний порошок, зробить зілля і вилікує синочка. Хоч якась користь буде з цього буркотуна.

— Як давно ваш син хворіє?

— Десь із тиждень. Усе почалося після того, як над нашою хатиною пролетіли дві дивовижні чорні птахи. Вони зробили коло, щось голосно кричали своєю пташиною мовою і полетіли. А Орвест відтоді вкрився чорними плямами й захворів.

Мартин стиснув губи. Знову ці дивовижні чорні птахи. То річки через них міліють, то діти починають хворіти. Звідки вони взялися і чому від них стільки Біди?

Невдовзі повернувся Ферон. Не звертаючи ні на кого уваги, він підійшов до сина, взяв його на руки й обійняв. Увесь цей час він щось тихо бурмотів собі під ніс. Обличчя Ферона було дуже стривожене.

— Що ти там бурмочеш нерозбірливо, чоловіче? — запитала його Альберта. — Давай лікуй сина, городнє опудало! Ти лісовий чарівник чи хто?

— Ой, горе мені, горе! — вигукнув Ферон схвильовано. — Я не можу вилікувати сина без зуба дракона. А в мене його немає. Я обійшов усі ринки, розпитав усіх лісових чарівників — ні в кого немає зуба дракона!

— То лікуй без нього! — роздратовано вигукнула Альберта. — Ти ж усе життя тільки й робиш, що лікуєш. Має ж бути якийсь вихід!

Ферон поклав дитину у візочок і з силою вдарив посохом об підлогу.

— Усім вийти геть! — крикнув він надривним, хрипким голосом. — Крім Мартина.

Лісовик із Ведмедем одразу слухняно поплелися до виходу. Відьма Альберта, сильно роздратована такою безцеремонністю, хотіла було влаштувати сварку. Але Ферон глянув на неї таким важким і грізним поглядом, що вона передумала й вийшла слідом за всіма.

Мартин і Ферон переглянулися й довго дивилися одне одному в очі.