Нечистий чужинець

Якось, повертаючись від річки, Мартин відчув у лісі чужинця. Запах був не зовсім людський, відчувався легкий холодок якоїсь нечисті. Чесно кажучи, всю нечисть у цих краях Мартин уже добре знав, тому трохи здивувався. Сила чарів таємничого гостя майже не відчувалася, ішов він лісом шумно й без жодної обережності. І це дивувало найбільше. Цікаво, хто це може бути? Може, чужий Лісовик забрів у їхні ліси? Тоді від їхнього Лісовика він добряче дістане. Зазвичай нечисть не заходить на чужу територію без дозволу — надто небезпечно. Хоча… а що, як це чийсь родич завітав у гості? Тому й ходить лісом зовсім без остороги. Треба спитати Лісовика. Шкода, що Ферон поїхав у місто по покупки — він би точно знав.
Мартин прислухався. Дуже дивний звук. Наче незнайомець не йде, а їде. Навіть не так — іде й їде водночас. Що за нісенітниця? Але тепер хлопець зміг визначити місце чужинця — біля пагорба, просто біля дому Ферона. Мартин поспішив додому і незабаром побачив сліди. Вони вели до порога. Відбиток кроку був менший за людський, але схожий. Другий слід нагадував дві колії, наче від коліс, але… місцями їх було чотири. Що це за нечисть така?
Мартин обережно увійшов до хати. Втягнув повітря. Відчувалося — чужинець десь поруч. Більше того, судячи із запаху, він був не один. Це ще більше заплутало Мартина. Велика кімната була порожня. Він перевірив інші — нікого. І тут помітив, що біля столу стоїть зайвий дерев’яний стілець. Це одразу привернуло його увагу. Мартин узяв стілець і перевернув ніжками догори. На них залишилися прилиплі шматочки трави. Стілець явно був заколдований із чогось іншого. Питання — з чого саме. Поставивши його назад, Мартин озирнувся. Нікого. Але запах і присутність чужинця відчувалися досить чітко.
— Хто тут? — голосно запитав він. — Виходь!
Десь позаду скрипнула підлога. Хлопець різко обернувся. Нікого.
— Та де ж ти ховаєшся? — роздратовано сказав він.
Мартин був одночасно здивований і роздратований. Він досконало вивчив усі премудрості тихого пересування і слідопитства, володів силою вітру, вогню і води, відчував шкірою, що таємничий гість у кімнаті, зовсім поруч — а знайти його не може. Може, цей хтось перетворився на щось інше? Зайвий стілець точно заколдований із неживого предмета. Іншого зайвого тут немає. Точно немає. Але де ж цей гість, який так виразно пахне, холодок нечистої сили якого відчувається тут? Де він?
І раптом Мартинові спала на думку одна ідея. Він підійшов до столу, взяв мідний чайник і рукавом витер з нього чорний нагар. У відбитті він побачив своє понівечене обличчя і… чиєсь велике вухо позаду. Слідом за вухом з’явилася частина обличчя з правим оком.
— Ну ні! Я так не граю, — почув він позаду трохи розчарований молодий жіночий голос. — Ти занадто швидко мене розгадав.
Мартин обернувся. Перед ним стояла дивна молода жінка. Увесь цей час вона вправно ховалася за його спиною — ось чому він не міг її знайти. Жінка була невисока, пальці більше нагадували звірячі, з великими кігтями. Вуха неприродно великі, відстовбурчені, ніс звичайний, рот із одним золотим зубом. Одягнена охайно: сукня з бичачої шкіри, чоботи, акуратна овеча безрукавка хутром усередину. На тонкій шиї висів великий золотий ланцюг.
— Хто ти така? — запитав Мартин.
— Хто я така? — перепитала незнайомка з легким подивом. — Відьма!