Подяка

На ліжку лісового чарівника Ферона, укрите великим овечим кожушком, лежало невелике тільце змарнілого хлопчика. Крізь товщу каламутного віконного скла ледве пробивалися теплі, лагідні промені сонячного світла. Мартин повільно розплющив очі й побачив перед собою привітні усмішки Лісовика, Ведмедя і… навіть лісового чарівника Ферона, який ніколи не усміхався. Саме він заговорив першим.

— Уф! Ну й змусив же ти нас похвилюватися, Мартине. Ми думали, ти вже зовсім виснажився у боротьбі за життя річки. Три дні й три ночі спав, мов мрець.

Хлопчик спробував усміхнутися пересохлими губами.

— А де Кариб? — слабким голосом спитав він.

— Наводить лад у своїй річці, — відповів старий. — Тепер їй небезпека не загрожує.

Старий ніжно погладив худого хлопчика по волоссю. Такий буркотун, як цей карлик, робив так чи не вдруге в житті.

Клишоногий подав глек із водою. Хлопчик випив половину й, напившись, повернув його назад.

— Славно ти застосував свою чарівну силу, Мартине, — сказав усміхнений Лісовик. — Звідки ти її тільки набрався? А прийшов же зовсім недавно — з однією дірявою торбинкою, повною отруйних змій.

Хлопчик добродушно кивнув своєму другові Лісовику. Йому було дуже приємно бачити своїх нових… та що вже приховувати, єдиних друзів.

— То що ж стало причиною замулення річкового джерела? — спитав хлопчик. — Сотні, тисячі років річка текла без змін. І раптом — за одну ніч…

— Ніхто не зможе відповісти тобі на це питання, — мовив Ферон. — Відомо лише одне. Увечері, перед самим заходом сонця, над річкою пролетіли два дивовижні чорні птахи.

— Дивовижні? — здивовано перепитав Мартин.

— Так, дивовижні. Я давно живу в лісі, але таких птахів у наших краях ще не бачив. Вони зробили коло над річкою, голосно кричачи своєю пташиною мовою. Після цього вода в річці почала спадати.

Хлопчик згадав страшний сон, що наснився йому напередодні річкової біди. У тому сновидінні він ішов берегом, укритим мертвою гнилою рибою. Видно, сон був віщим.

Ведмідь притяг із печі казан гарячої вівсяної каші й почав швидко запихати її ложкою Мартинові до рота. Хлопчик морщився, але їв, ледве встигаючи прожувати перед кожною новою порцією.

— Досить! — примудрився сказати Мартин із набитим ротом, і повна ложка вівсянки так і застигла в повітрі просто перед його носом.

Ведмідь злизав кашу з ложки, засунув голову в казанок і вмить спорожнив його.

— Ось як треба їсти, благородний Мартине, — промовила вимазана кашею ведмежа морда. — Звідки візьмуться сили чаклувати, якщо каші мало їсти?

Ферон подав посохом знак на двері, наказуючи всім вийти з кімнати, крім Мартина, звісно. Лісовик і Ведмідь слухняно пішли, залишивши їх удвох. Дочекавшись, коли за ними зачиняться двері, старий наблизився до хлопчика.

— Рятуючи річку, ти опанував силу вітру й силу вогню, — напівголосно сказав він. — Ці знання ти почерпнув із чарівних книг?

— Так, — підтвердив Мартин. — Але я не зміг опанувати силу води. Я відчуваю вітер, я відчуваю вогонь. Але воду я не відчуваю так, як повинен. Мені для цього чогось бракує.

Несподівано Ферон усміхнувся. Він укрив хлопчика ковдрою й загадково кивнув.

— Спи, благородний Мартине. Тобі треба набиратися сил.

Хлопчика повільно долав сон. Він чудово знав, що це лише просте чаклунство лісового чарівника, але не опирався йому. Провалюючись у м’яку перину, його свідомість теж занурювалася в безодню світу сновидінь.

Минуло ще кілька годин. Крізь сон Мартин відчув наближення легкого холоду нечисті й змусив себе прокинутися. Розплющивши очі, він побачив перед собою слизьке тіло водяника Кариба, яке вічно тремтіло на суші. Від хвилювання у грудях водяника заклекотіло, і він поривчасто заговорив своїм ламаним голосом:

— Ти врятував мою річку, о благородний Мартине, а значить, урятував і мене. Я хотів би віддячити тобі й подарувати скрині з перлами, золото та інші багатства, але… я вирішив, що все це негідне тебе…

Мартин ледь усміхнувся. Йому здавалося, що Кариб сильно перебільшує.

Перш ніж водяник зміг продовжити, він від хвилювання видав свої глибокі клекотливі звуки.

— Так, негідне тебе. І тоді я вирішив подарувати тобі, о благородний Мартине, найцінніше, що маю. У мене це є, але я ніколи не зможу скористатися ним так, як зможеш ти.

Після цих слів Кариб стягнув із мокрого волосся заплутаний там вербовий листок і підніс його до свого обличчя. З його опуклого яскраво-жовтого ока на листок повільно скотилася велика прозора сльоза, схожа на гірський кришталь. Кариб простягнув листок Мартинові.

Хлопчик узяв його, підніс ближче й вдивився в дивовижно прозору сферу водяникової сльози. Погляд Мартина проникав дедалі глибше в краплю — у це маленьке, чисте й бездонне озеро без берегів. Він бачив, як удень це озеро наскрізь пронизують теплі сонячні промені, а вночі в ньому холодним блиском відбиваються мільярди далеких зірок нашого безкрайого світу.

Мартин відчув, що в цій краплі міститься невичерпне джерело сили води…