Ніч біди, тривоги й чарівництва

При тьмяному світлі місяця, що сховався за хмару, від дому лісового чарівника, повз високий пагорб, у бік річки рухалася смолоскипна хода. Попереду шкутильгав лісовий чарівник Ферон із палаючим смолоскипом в одній руці й високим посохом у другій. За ним ішли Мартин і Лісовик. Замикав процесію, добряче відстаючи від усіх, водяник Кариб. Із великими труднощами давався йому рух по твердій землі. Вітер посилювався, раз у раз зриваючи язики полум’я зі смолоскипів.

— Швидше! — кликав за собою невтомний карлик Ферон. — Кожна хвилина дорога!

Попри молодість, Мартин ледве встигав за старим, наче в тому прокинулася невідома сила олімпійського бігуна. Хлопчик уже розумів: така поспішність Ферона означає, що сталося щось дуже, дуже серйозне. От тільки що саме? Йому й досі цього не сказали, лише пообіцяли показати на місці. Цікаво, на якому саме?

За кілька секунд старий різко зупинився, і Мартин ледь не врізався йому в спину. Вдивившись крізь сліпуче полум’я смолоскипа, хлопчик із подивом побачив, що вони стоять на краю урвища. Це урвище було річковим берегом. Від побаченого в Мартина все похололо в грудях. Повноводна ще зранку річка обміліла разів утричі, потворно оголивши обривисті ребра берегів. Тепер це була вже не річка, а каламутний потік із грязюки, твані, риби та іншої річкової живності, якій неминуче мав настати кінець.

— Що? Що відбувається з річкою? — вражено спитав Мартин.

— Хіба ти не бачиш? Вона гине! — відповів Ферон, стоячи на краю урвища. — Із настанням ночі річка раптом почала міліти, вода кудись уходить. Ще дві-три години — і цієї річки не стане зовсім. Лише мертва риба. І... мертва річка.

— Треба щось зробити, щоб це зупинити! — перекрикуючи пориви вітру, вигукнув хлопчик.

— От по це й прийшов до мене водяник Кариб. Він думав, що я зможу йому допомогти. Але я лише простий лісовий чарівник, що чаклує за допомогою зіль і заклинань. Я нічого не тямлю в справжньому чаклунстві. Справжнім чаклунством на всю округу володіє лише один чарівник. Це — благородний Мартин!

Обвіюваний вітром старий із очима, що палали, мов жарини, дивився на хлопчика під шум скаженого брудного потоку. Мартин зрозумів. Єдину надію на порятунок річки вони бачать у ньому. У Мартинові. Але що він міг зробити — хлопчик, який лише почав учитися чаклунству й навіть не вмів як слід користуватися своєю силою?

Що йому робити, якщо він гадки не має, чому річка міліє так швидко?

Так. Треба вгамувати хвилювання і зібратися з думками. У всього, що відбувається, є своя причина. Треба лише її розгадати. А часу на це майже немає. Можна сказати, що часу немає зовсім.

Раптово налетів вітер і разом загасив усі смолоскипи. Темрява, вітер і скажений водяний потік. Не найкраща обстановка для роздумів. Хлопчик змахнув рукою. Смолоскипи знову спалахнули язиками полум’я. Це спрацювала сила, яку Мартин почерпнув із другої книги чарівництва — книги про вогонь.

— Ось що я думаю, — крикнув хлопчик крізь вітер. — Річка — це життя. У неї має вливатися стільки води, скільки з неї витікає. Або вода кудись іде з річки, або щось раптом перестало її живити.

На той час до них уже доповз знесилений водяник Кариб. Хапаючи ротом повітря, він щось заклекотів своїм нутряним голосом — зовсім нерозбірливо. Але Ферон одразу вловив зміст сказаного.

— Кариб каже, що річку живлять гірські струмки, — переклав він із мови водяника. — Вони або пересохли, або їх завалило камінням.

— Вода камінь точить, — мовив Мартин. — Гори, що стоять тисячоліттями, не можуть зникнути за одну мить. А це означає, що й гірські струмки не могли обміліти самі по собі.

І все ж він вирішив перевірити, чи не висохли струмки, що живлять річку з гір. Свиснувши в два пальці, хлопчик чарами прикликав до себе гірського козла, який тут же невідомо звідки прискакав і слухняно підставив спину. Скочивши верхи на рогату тварину, Мартин сміливо помчав угору слизькими від роси скелями, залишаючи позаду вражені погляди своїх товаришів. Вони довго дивилися, як дрібна тінь козла з вершником стрибає по скелях віковічних велетенських гір, аж доки не зникла у північній темряві.

Вітер ставав дедалі сильнішим. Чорні хмари так обважніли, що вже не могли втримати в собі воду. З неба пішов дощ, який швидко перейшов у зливу.

Щойно Кариб устиг трохи віддихатися після шаленої гонитви ненависною йому сушею, як перед ним раптом виникла постать гірського козла з вершником — самим Мартином.

— Дарма я послухав ваше слово! — кричав хлопчик крізь вітер. — Гори або є, або їх немає — так само, як і струмків у них. І вони не можуть просто пересохнути. Я перерахував кожен із них. Вони не пересохли й не завалені камінням. Але для наповнення річки їх недостатньо! У річки має бути ще одне джерело!

— Є! — вигукнув водяник. — Річку живить ще й підземне джерело.

Не втрачаючи ані миті, Мартин просто з козла стрибнув у річку, і його смолоскип миттю згас, торкнувшись поверхні стрімко міліючого потоку.

В обмілілій річці неслася суцільна каламуть. Місячне світло не могло проникнути під воду, приховане густими хмарами. Хлопчик, відчуваючи слабкий холод течії підземного джерела, одразу вгадав його місце. Але щось побачити в цій мутній темряві було неможливо. Повністю вичерпавши запас повітря, Мартин виринув посеред грязьового потоку.

— Вітре! Мені потрібна твоя сила! — вигукнув він, простягнувши руки з води вгору, поки на нього лилися мільярди дощових крапель.

Високо над головою хлопчика, що був у самісінькому вирі бурхливих мутних вод, спершу закрутився маленький смерч, захоплюючи повітря й краплі. З кожною миттю він дедалі дужче розкручував концентричний потік. Поступово набираючи силу, вихор плавно торкнувся водяної товщі, завертаючи її у спіральну нескінченну хвилю навколо джерела чаклунства — Мартина, аж поки не сягнув дна, оголюючи його навколо хлопчика. Окресливши коло в добрих три аршини, ураган відгородив сухий простір навколо чарівника, висушивши землю під ним.