Несподіваний гість

Із настанням темряви Мартина зморила втома, і він швидко заснув просто на лавці, підклавши руку під голову. Зазвичай йому не снилися сни. Але не цього разу. Тієї ночі йому наснилося, ніби він босоніж стоїть біля річки, а вода в ній вирує, мов окріп. Увесь берег усіяний мертвою рибою. У носі нестерпно свербить від огидного смороду гнилої плоті. Він іде берегом, ступає між риб’ячими тушками, а сильний вітер рве на ньому одяг…

На темному небі одна за одною спалахували яскраві зорі. Жовтий диск повного місяця час від часу затягували похмурі хмари, і тоді на землі ставало зовсім темно. Десь на ґанку скрипнули висохлі сходи. За цим пролунав зловісний скрип підлогових дощок. До кімнати, де на лавці мирно спав Мартин, при місячному світлі з вікна з’явилася темна постать.

То була висока й масивна істота, з якої безперервно стікала вода. Її обличчя ховалося під скуйовдженим пасмом темного волосся, обліпленого липким смердючим мулом. Власне, жорсткою мокрою щетиною було вкрите й усе тіло.

Волосся біля вух розсунулося, і під ним відкрилися м’ясисті пелюстки червоних риб’ячих зябер. Жадібно втягнувши повітря, зябра швидко зімкнулися з характерним звуком, мов мушля молюска. Замість кистей і на ногах були великі трипалі перетинчасті ласти з темної шкіри. Ззаду виднівся короткий, укритий бородавками хвіст, що не діставав до підлоги.

Постать невідомої істоти повільно повзла підлогою якимось дивним способом, ніби равлик, залишаючи за собою липкий, паруючий слід. Опинившись біля сплячого хлопця, страховисько своєю перетинчастою лапою незграбно провело по мокрому чубу, оголивши яскраво-жовте яблуко сльозавого ока. Інша рука, тремтячи дрібним тремом, потягнулася до обличчя Мартина.

— Стій! Не вбивай його! — пролунав голос з іншого кінця кімнати.

У дверному прорізі стояв низькорослий Ферон із високим посохом у руці. Його обличчя перекосила болісна гримаса.

Істота здригнулася, мимоволі викинувши з нутра дивні гортанні клекотливі звуки.

— Я не… — прохрипіла вона ламаним, нелюдським голосом, блиснувши у місячному світлі жовтим напівсферичним оком. — Я не вбити…

— А я не тобі кажу! Я Мартинові кажу!

Звісно, хлопчик уже давно не спав. Він відчув тривожний холод нечисті в домі ще крізь неспокійний сон. Просто вміло прикидався сплячим, щоб перевірити справжні наміри дивного гостя. Тепер він розплющив очі й усміхнувся.

Істота знову заклекотіла в грудях. Ферон поспіхом рушив до неї, гучно стукаючи по підлозі важким посохом.

— Я ж казав тобі — не підходь до хлопця! Жити набридло? — невдоволено вигукнув старий, а тоді звернувся до Мартина: — Шляхетний Мартине, пробач цьому дурневі, цей дикун сам не знає, що робить. Опудало городнє!

— Кого дурня? — спитав хлопчик.

— Це наш водяник, Карибом звуть. У річці живе, там усім господарює.

Мартин із цікавістю розглядав водяника. Він давно знав про існування господаря річки. Не раз під час риболовлі відчував, як велика холодна тінь стрімко проноситься по дну, намагаючись вплинути на нього своїми чарами. Щоправда, без особливого успіху. Отже, ось який він — водяник Кариб.

— Так! Не вбивай мене! — глухо долинуло звідкись із глибини істоти. Потім пролунала довга тирада клекоту й булькання.

Мартин скривився. У ніс ударив сморід гнилої риби.

— Це була погана ідея! — роздратовано мовив Ферон. — Не можна підкрадатися до сплячого чарівника, та ще й такого сильного, як Мартин.

— Пробач мене, дурня, о великий шляхетний Мартине, — впереміш із грудним клекотанням промовив водяник. — Я дикун. Не тямлю, що роблю. Опудало городнє.

Кариб затремтів усім тілом і, клекочучи, спробував уклонитися хлопцеві, як зміг. Але його тіло майже не згиналося, а шиї між головою й тулубом у нього взагалі не було. Та тремтливість була викликана не лише хвилюванням, яке, безперечно, його охопило, а й незвичною для нього стихією. Адже він звик жити у воді, а на суші сильно мерз.

— Схоже, водяники нечасто виходять на сушу, — сказав Мартин, уважно дивлячись на гостя. — Холодний нічний вітер охолоджує твоє тіло, тебе б’є пропасниця. Ти не почуваєшся в безпеці далеко від рідної річки. Я бачу страх у твоїх очах. Мабуть, Карибе, у тебе була дуже вагома причина вийти на білий світ і прийти до чарівника Ферона. Дуже вагома. Що ж це за причина?

Кариб сильно хвилювався і не одразу зміг відповісти. Спершу з нього вирвалася ціла низка клекотливих нутряних звуків.

— Біда… — нарешті ледь чутно вимовив водяник, тремтячи всім тілом. — Біда…

З його великих опуклих жовтих очей потекли сльози…