Побоювання лісового чарівника

Одного ранку Ферон попросив Клишоногого відправити Мартина на риболовлю. Хлопчик послухався, але здивувався. Ведмідь сам дуже любив рибалити — дивно, що він не пішов разом із ним.

Клишоногий одразу второпав: старий щось замислив. Він підсів до нього за стіл, з’їв одну картоплину. Ферон теж посунувся ближче.

— Знаєш, Клишоногий, боюся я за Мартина.

— Як це боїшся Мартина? — не зрозумів ведмідь.

— Не Мартина, а за Мартина. Сила в нього чарівна дуже велика. Як би біди не сталося.

— От тобі й маєш! Яка ще біда може з ним трапитися?

— Яка, яка! Не знаю, добра та сила чи зла! Ось яка! Як би біди не було!

Тільки тепер Клишоногий уловив суть тривоги Ферона. Чарівник мав рацію. Якщо він навчить Мартина чаклунству, а джерело сили хлопця має темне, зле коріння — багатьом на цьому світі не поздоровиться.

— А якщо Островина покликати? — запропонував Клишоногий. — Може, він визначить, зла сила чи добра?

Саме згадування про молодшого брата викликало в Ферона невдоволену гримасу.

— Ти ж знаєш, ми з Островином у сварці. Але, гадаю, ти правий. На нього одна надія.

Ферон тяжко зітхнув, намацав у бороді волосину і, заплющивши очі, висмикнув її. Ведмідь усміхнувся. Ферон дуже рідко визнавав його правоту — і це була хвилина тріумфу. Залишалося чекати на появу Островина.

Сім невеликих картоплин неквапливо зжував Клишоногий, перш ніж рипнули двері хатини. Це був він.

Коса тінь майнула на порозі. Стоячи в дверях, Островин зовсім не був схожий на жебрака. Червоний кафтан, високі чоботи зі свинячої шкіри з оздобою із саф’яну, овеча безрукавка хутром усередину — усе це аж ніяк не свідчило про бідність. Але його обличчя було чимось стривожене.

— Братику мій рідний! — вигукнув Ферон і з розпростертими обіймами підійшов до нього. Вони обнялися. — Як давно я тебе не бачив! Як ти? У тебе все добре?

— Це я хочу тобі поставити таке питання, — сказав Островин, озираючись довкола. — Останнім часом ми з тобою не ладнали. Не думаю, що ти раптом перейнявся до мене любов’ю. Отже, щоб викликати мене, у тебе мали бути вагомі причини. Справді вагомі. До речі, де Альберта? Я її тут не бачу.

— Вона поїхала до матері, погостювати, — відповів Ферон. — Уже пів року там.

— А я ж казав тобі, що ви не житимете разом. Дарма ти на ній одружився. Втім, це не моя справа. Не будемо згадувати старі образи, брате. Що у вас сталося?

Ферон насупився. Слова брата зачепили його за живе, розворушили стару рану. Але, опанувавши себе, старий струснув головою.

— Ти правий, справа серйозна. Є в мене тут один хлопець, обличчя в нього негарне. Взяв я його в учні.

— Мартин? — здивовано спитав Островин. — А я думав, кістки цього малого вже давно вовки обгризли. Невже Мартин дістався до тебе та ще й у учні записався?

— Дістався і записався, — підтвердив Ферон. — Розумієш, брате, здібності в нього є. Тобі ж це краще знати — ти сам його до мене направив!

— То навчи його. Стане він лісовим чарівником. На хліб собі завжди заробить.

— Послухай мене! Став би я просто так терпіти твою присутність? Уміє Мартин перетворювати жуків на лебедів.

— Комах у птахів? — здивувався Островин. — Ти й сам цього не вмієш. Видно, перевершив учень свого вчителя.

— Чаклує він вовка в поліно, — продовжив Ферон.

— Живе в неживе? — ще більше здивувався Островин.

— Чаклує він без заклинань, — не зупинявся старий.

— Без заклинань? — вражено перепитав Островин. — Невже таке можливо? Хто його вчив? Точно не ти!

— І шкірою відчувати вміє, — добив брата Ферон.

— Шкірою? — приголомшено сказав Островин. Таким даром він і сам не володів. Він замислився. — Отже, Мартин має силу! І неабияку!

— А я тобі про що кажу! Думаєш, дарма я тебе викликав? Сила в нього є, а от добра вона чи зла — не второпаю. Ось у чому біда.

— Ага! Ти, значить, боїшся виростити зло власними руками! — здогадався Островин. — Ось воно що!

— Нарешті до тебе дійшло. Сам я не можу зрозуміти корінь цієї сили. Тому й покликав тебе. Поки ще не пізно.

— Правильно зробив, — схвально поплескав брата по плечу Островин. — Зло треба зупиняти на корені, інакше буде лихо.

— От і добре. Зараз Клишоногий збігає до річки, покличе Мартина.

— А це зайве, — усміхнувся Островин. — Якщо хлопець справді відчуває шкірою, як ви кажете, то він уже знає, що я тут. Сам прийде.

Клишоногий намацав лапою в казанку останню картоплину й запхав до рота. Голод його вже не мучив — він їв від сильного хвилювання.

— А що, як Мартин і справді має злу силу? — спитав він, жуючи.

Чарівники багатозначно переглянулися.

— Тоді доведеться його вбити, — холодно відповів Островин і відвернувся.

Ферон сердито кашлянув у кулак, але нічого не сказав.

Клишоногий нервово ковтнув недожовану картоплю. Такий розвиток подій нікого з них не влаштовував. Усі вже встигли прив’язатися до хлопця. Полюбили його.

— Тихо! — насторожено вигукнув Островин. — Здається, йде.

Він обернувся навколо себе і перетворився на пушинку, що плавно підлетіла до ведмедя й осіла йому на вухо.