Премудрості Клишоногого принца

Своє навчання Клишоногий почав із комори. Це було темне прохолодне приміщення в підвалі хатини, де зберігалися запаси всякого добра.

— У кожної рослини є свій час збору, — сказав Клишоногий. — Його треба знати. Але ще важливіше — знати призначення того чи іншого зілля. Усі засоби поділяються за призначенням: для користі й для шкоди. І ті, й інші діляться на ті, що дають здібності, і на ті, що лікують.

— А що значить — для здібностей? — спитав Мартин.

— От, наприклад, ця ягода — сонник Корамбушка — сприяє сну. А якщо з’їсти кофейник чорноголовий, то не спатимеш три дні. Оця трава покращує зір: з’їси — і дальність бачення збільшиться вдесятеро. Але ненадовго — на годину. Потім дія минає. Оця синя ягода дає силу ногам — після неї бігтимеш швидше за всіх, діє три години. Оця червона ягода додає сили рукам — з’їв і можеш наваляти кому завгодно. А ці пагони додають стрибучості — стрибатимеш, мов заєць. Оця м’якоть кори дає легкість тілу — станеш легким, як пушинка. Є два гриби для голосу: один робить голос солодким-пресолодким — можна закохати в себе красуню або купити в крамаря весь товар за копійки. Інший робить голос страшним — будь-які розбійники розбігаються. Є трави для посилення слуху й нюху. Є для затримки дихання під водою — шкіра починає дихати, наче риб’ячі зябра.

— А які зілля для шкоди? — поцікавився Мартин.

— Якщо не рахувати отрути, їх небагато. Є кислотні ягоди — якщо їх розчавити, можуть обпекти шкіру або очі. Є дурман-трава — затьмарює розум. Є гриби, що підкорюють волю, й інші. Треба в книзі заклять подивитися — я їх не знаю. Ферон же добрий чарівник, йому зілля для шкоди без потреби.

— Виходить, усі чарівні зілля — це лише трави, гриби й ягоди? — спитав Мартин.

— Ні, звісно. Жаб’ячі лапки, очі тарганів, волос чупакабри, блощині лапки й багато іншого теж додають у зілля — за рецептами з книги. Особливо багато всяких шкур, зубів, кісток і рогів. Якщо рослини самі по собі можуть бути чарівними, то решта складників потрібні вже для самого чаклунства.

— І це все ти теж шукаєш?

— Не все. Найважче дістати ріг єдинорога, перо жар-птиці, зуб дракона. Їх ми купуємо в інших чарівників. Ну, досить питань. Ходімо збирати запаси для чарівництва.

Справді, Клишоногий добре знав багато рослин і плодів, корисних для зіль. Але збирав їх у невеликих кількостях, витрачаючи на це чимало часу. Якщо ведмідь більше орієнтувався на вигляд рослин, то Мартина, крім вигляду, більше цікавив запах. Рухаючись поперек вітру, він без труднощів визначав, де в лісі є скупчення тих чи інших чарівних рослин. Так обсяги збору зросли вдесятеро.

— Як ти це робиш? — дивувався Клишоногий. — Як так швидко все знаходиш?

— За запахом, звісно, — відповів хлопчик. — Якщо я відчуваю запах стрибучих пагонів, принесений вітром, то одразу визначаю напрямок вітру, його силу й приблизну відстань до них. Усе просто.

— Просто, та не зовсім, — заперечив ведмідь. — Гриби для голосу ростуть під товстим шаром моху. Ти ніяк не можеш їх учути.

— Це не проблема. Я помітив: мох, під яким вони ростуть, теж має свій запах. За ним і знаходжу ці гриби. Простіше не буває.

Клишоногому не подобалося, що Мартин так швидко опанував його науку. За пів дня він збирав більше, ніж ведмідь за тиждень. Видно, самолюбство принца давалося взнаки.

Втім, самому Мартинові невдовзі набридло просто збирати рослини. Якось одного дня, в самий розпал збору ягід для зіль, Клишоногий побачив щось неймовірне. Мартин лазив по деревах… ні, не лазив — він біг по гілках, спритно перескакуючи з однієї на іншу, наче білка. Та навіть білки не могли рухатися так швидко. Вони з подивом і прихованою заздрістю дивилися на це видовище. Ведмідь теж завмер від здивування.

— Що ти робиш, Мартине? — спитав він після паузи.

— Хіба не бачиш? Бігаю по деревах.

— Як? Як ти це робиш?

— Гриб стрибучості й кора легкості тіла. Все просто.

— Ти що? Сам вживаєш чарівні рослини? — ще більше здивувався Клишоногий.

Хлопчик легко зістрибнув із верхівки високої сосни прямо перед ведмедем.

— А ти що, сам їх не використовуєш?

— Ну… взагалі Ферон мені забороняє.

— Бачиш, тобі забороняє, але не мені ж. Хоча я б на твоєму місці цей наказ порушив. Невже зовсім нічого?

— Майже. Є одна трава… вона додає їжі смаку. Щоб не хвилюватися, чи вдасться вечеря… Але я додаю зовсім трохи.

— І все? Тільки трава для смаку? Клишоногий, я нікому не скажу. Можеш мені довіритися.

— Гаразд, був у мене випадок, — неохоче зізнався ведмідь. — Я використав гриб для солодкого голосу. Якщо з’їсти ніжку — співрозмовник стає поступливим, якщо шапку — можна закохати в себе красуню. Я переплутав, і продавець меду цілий місяць ходив за мною по п’ятах, зізнавався в коханні. Навіть заміж кликав. Уявляєш? Відтоді я боюся їсти те, що збираю для зіль.

— А він був гарний? — серйозно спитав Мартин.

— Хто?

— Продавець. Може, ти даремно відмовився? — тут хлопчик не стримався й усміхнувся.

— Та ну тебе з твоїми жартами! Ходімо додому! Буду вчити тебе готувати вечерю.

А от наука куховарства Мартинові давалася не одразу. Тут його здібності підвели. І не дивно — не можна вміти все. Проте їжу, яку він приготував, їли дуже охоче. Особливо хвалив страви запрошений на вечерю Лісовик.

— Ох, як смачно! Ох, яка смакота! — захоплено повторював він і просив добавки.

— Та вже ж! Швидко Клишоногий тебе навчив куховарити! Мабуть, цілий день біля вогнища провів?

— Ага, — невиразно буркнув ведмідь, скоса поглядаючи на свого учня.

— А що це за страва? — поцікавився Лісовик, вилизавши тарілку язиком.

— Болотяна грязюка, — відповів Мартин, мляво колупаючи виделкою вміст своєї тарілки.

Усі одразу відірвалися від їжі й здивовано подивилися на хлопця. Той зробив напружене обличчя.

— Ні, звісно, це не просто болотяна грязюка. Я додав туди щіпку солі.