Зникнення

Домом для Лісовика завжди був ліс. Тому кожен день навчання починався з того, що він приходив до хатини по Мартина. Так було й цього разу.

— Я прийшов за Мартином, — повідомив він Ферону, який вийшов на ґанок.

— А його тут немає, — відповів той.

— Отакої? А де ж він? — здивувався Лісовик.

— Лісовику, ти мене дивуєш, — як завжди сердито сказав Ферон і постукав пальцем по його кошлатій голові. — Прислухайся — і почуєш його.

— Та я й так весь час слухаю, без перерви. Але я його не чую. Куди він міг подітися?

Ферон завмер на кілька хвилин і теж прислухався.

— Дивно… я теж його не чую. Може, ти його чимось образив, і він пішов?

— Не ображав я його. Він має бути десь тут. Куди він міг зникнути?

На ґанок вийшов Клишоногий. Він чув їхню розмову.

— А ви не думали, що Мартин навмисне сховався? — спитав він. — Лісовик же навчив його бути непомітним, затримувати дихання, пахнути чужими запахами. То чому ви дивуєтесь, що не можете його знайти?

— Отакої! Навчили на свою голову! — з досадою вигукнув Ферон. — Тільки я не розумію. Ну, я — ще куди не йшло. А ти, Лісовику? Ти ж тут кожну травинку знаєш, кожну комашку. Як ти можеш не знати, де Мартин? Як ти можеш його не чути?

— Що вдієш, він здібний учень. Усе схоплює на льоту. Я не чую ні його запаху, ні звуку — нічого. Зовсім нічого! Що він, крізь землю провалився, чи що?

— Так! Цікава справа! То ми не могли його позбутися, а тепер бідкаємося, що загубили, — сокрушався Ферон. Він зітхнув із виглядом найнещаснішої людини на світі й голосно крикнув:

— Мартине! Виходь! Ми не можемо тебе знайти! Щоб тебе вовки з’їли, негідний хлопчиську!

— Його вовки не з’їдять, — заперечив Лісовик. — Він же ними легко керує, як захоче.

Ферон сердито тупнув ногою і зовсім розлютився.

— Ти що, патлатий, не розумієш, що я це сказав від злості? Від своєї природної буркотливості? Таким мене мати народила, розумієш? А тут ще й Мартин зник! Я що, за всім маю стежити? Чому в цьому лісі я повинен усе робити сам? Нікому нічого не потрібно! Окрім мене! Он, узяли — Мартина загубили! Це що, голка вам? Я не розумію, як можна зовсім не ворухнутися і не виділяти жодного запаху. Як? Чому ми його не чуємо?

Раптом просто перед ногами Ферона заворушилася трава, піднявся цілий пласт дерну, і з-під землі, вкритий товстим шаром осінньої трави, підвівся хлопчик із задоволеною усмішкою. Це був Мартин.

— Мені здається, я непогано засвоїв твої уроки, Лісовику, — сказав він.

— Ні, у твоєму роду точно був Лісовик! — вигукнув той. — Не може проста людина так вправно ховатися! Та це ж треба — сховатися під товстим шаром дерну, який не пропускає запах! І просто в нас під носом!

— Та годі, це було легко, — відтрушуючись від землі, сказав Мартин. — Що будемо вчити сьогодні?

Лісовик замислився. Після такого хитромудрого трюку він навіть не знав, чому ще можна навчити хлопця.

— Навчу тебе пахнути скунсом. А потім будемо їсти черв’яків. Ти ж сам казав — у цьому житті треба спробувати все!