Початок навчання. Лісовик

Мартин не міг дочекатися, коли ж нарешті опанує премудрості чарівництва, і з цією метою заявився до Ферона.

— Диви, чого захотів! — невдоволено пробурчав старий. — Чарівництва його навчити! Не стану я тебе вчити!

— Як це так? — обурився хлопчик. — Ти ж обіцяв!

— Обіцяв? Ну, обіцяв! І що? Ти навіть ходити не вмієш. От коли навчишся ходити і слухати — тоді приходь.

— Що ти кажеш, Фероне? Як це я не вмію ходити? — розгубився Мартин. — Якби я не вмів ходити, то як би я сюди прийшов?

— А! Нічого ти не розумієш! — махнув рукою старий. — Іди до Лісовика! Він тобі все пояснить.

Мартин насупився. Про що це говорить Ферон? Чи він при своєму розумі? Чому відмовляється від своїх слів? Нічого не зрозуміло. Чому всі чарівники такі дивні?..

Знайти Лісовика було неважко. Висолопивши язика, він висів на шибениці на вершині пагорба.

— Що за радість бовтатися в петлі? — запитав його Мартин, піднімаючись угору.

— А, тобі все одно не зрозуміти, — сказав кошлатий. — Малий ще. От поживеш із моє, тоді, може, й…

— Шийні хребці розтягуєш?

— Так, — відповів Лісовик і тут же здивувався. — А ти як здогадався?

— Та що тут здогадуватися? Ти весь час горбишся, шия напружена — от і болить. У тебе петля не на зашморгу, а на вузлі. Повіситися не повісишся, а повисіти можна, хребці порозтягувати, щоб шия не боліла. Тільки дихати все одно не вийде. Ти хіба можеш не дихати?

— Той, хто вміє ходити, зможе і не дихати, — сказав Лісовик, стрибаючи з шибениці.

— Так я ж за цим до тебе й прийшов! Ферон направив, сказав, ти навчиш ходити і чути. Тільки ніяк не второпаю, чому саме ти маєш мене навчити?

Лісовик обтрусився й спробував пригладити долонею свою космату голову. Дарма старався — жорстке брудне волосся стирчало в усі боки. Він поманив хлопчика пальцем.

— Ходити — це не просто ходити ногами. Це йти так, щоб ніхто не помітив. Чути — це помітити кожного, хто йде. Зрозуміло?

— Ні, — чесно зізнався Мартин.

Лісовик тяжко зітхнув. Насупився й завмер, мов укопаний. Потім повільно підняв вказівний палець.

— Ну от, прислухайся. Що ти чуєш?

Мартин замовк і почав слухати.

— Ну? — підганяв його Лісовик. — Що ти чуєш?

— Ось, пташки співають, — нерішуче відповів Мартин.

— Так. Ще?

— Не знаю… Мухи дзижчать.

— Добре. А ще?

— Є ще різні звуки лісу… але я їх не знаю.

— Ну, вже непогано, — похвалив Лісовик. — А я чую, як он у тих кущах миша кусає ягоду, в гаю за річкою на дерево видирається білка, на тому краю лісу з нори виліз заєць, на галявині в горіховому гаю з кокона вилуплюється метелик, у мурашнику біля дальньої берези мурахи хрумтять свіжою осокою, з ластівчиного гнізда в сусідньому лісі випало пташеня — і ще багато, багато іншого. Тут треба користуватися слухом, зором і нюхом. Оце і є — “чути”.

— Ходити так, щоб ніхто не почув, і чути всіх, хто ходить? Це корисна навичка, — погодився Мартин. — Я буду тобі дуже вдячний, Лісовику, якщо ти мене цього навчиш.

— Усьому навчити не вийде. Це все вміють тільки лісовики. У інших таких здібностей немає, розумієш? Але дещо я тобі покажу. І почнемо з запахів. Ходи собі по полю і нюхай кожну травинку. Вони всі пахнуть по-різному.

— Добре. Але навіщо це потрібно?

— А ось навіщо. Йдеш ти лісом і все довкола помічаєш. Уяви, що через галявину ти бачиш ворога. А він тебе — ні. І раптом у його бік подув вітер. Позаду тебе росте полин на такій самій відстані, як ворог попереду. Якщо ти відчув запах полину — знай: ворог уже відчув твій запах. І по вітру вже знає, де ти. То що?

— Значить, треба тікати звідси в бік, де вітер не видасть, — здогадався Мартин.

— Молодець! — похвалив його Лісовик. — Який же ти здібний учень! У тебе в роду, бува, лісовиків не було?

— Ні. Скажи, а можна якось позбутися власного запаху? Щоб він не видавав?

— Власний запах є у всіх. Лісовики можуть для маскування пахнути іншою твариною. Тому їх важко помітити.

— Важко, але все ж можна?

— Так. Лісовика не можна почути, винюхати чи побачити, якщо він сам цього не хоче.

— Не можна чи все-таки можна? — не вгамовувався Мартин.

— В особливих випадках — можна. Є така річ, як чуйка — ти можеш шкірою відчути, що хтось поруч. Не почути, не винюхати, не побачити — а саме відчути. Тільки так можна знайти лісовика. Але ця чуйка є лише в обраних…

Увечері всі зібралися за вечерею. Мартин, Лісовик, Ферон і Лев. Клишоногий у кухарському ковпаку розносив приготовану їжу. Мартин ще не знав, хто є хто в цьому домі, окрім Ферона, але ведмідь, схоже, вів господарство. Сам дім хлопчик ще не встиг роздивитися.

— Ну що, що ти сьогодні робив, Мартине? — спитав Ферон, відкушуючи велику цибулину.

— Нюхав жаб, — відповів хлопчик.

— Жаб? — здивувався старий. — У перший же день? Коли мене Лісовик учив, я жаб нюхав тільки через два місяці. Перший місяць — травинки. Другий — тварин. Один день вовків, один день зайців, один — білок, а скунсів я нюхав цілий тиждень! І тільки потім жаб.

— Мартин дуже здібний учень, — сказав Лісовик. — Та й час я трохи скоротив за рахунок скунсів. Навіщо їх нюхати?

— Раніше ти так не думав… Ну та ліс із ними, з тими скунсами… І як пахнуть жаби?

— Так одразу й не скажеш, — зніяковів Мартин. — По-різному. Це залежить від болота, де вони живуть, від розміру жаби, її харчування, від часу доби. Вранці запах насичений, до обіду — м’якший, увечері — холодний, з вогкістю. Сита і голодна жаба теж пахне по-різному. І так не тільки з жабами. Усе має свій запах. Дивуюся, що раніше цього не помічав.

Після вечері Ферон із Лісовиком вийшли у двір.

— Ну що, буде з нього якийсь толк? — спитав Ферон.

— Буде, буде. Він усе запам’ятовує одразу! — відповів Лісовик. — Мало того, що він уже починає чути майже як я, так у нього ще й відкрився рідкісний дар.

— Який дар? — підняв брову Ферон, дивлячись скоса.