Історія Мартина

Наступного ранку Клишоногий уже повністю оговтався від учорашніх пригод, але час від часу починав часто махати лапами, наче крилами. Незабаром він умостився на ґанку, оточений своїми друзями, і почав розповідати про свої відчуття.

— Знаєте, друзі, я тепер до мух ставитимуся як до братів. Це дивовижно маленькі літаючі істоти з постійно дзижчачим настроєм. Якби ви знали, як приємно літати. Летиш куди хочеш: хочеш — у бочку з медом впади й їж, поки пузо не трісне, а хочеш — у глечик із молоком шубовснися й пий, поки нудити не почне. Не життя, а малина! Одна біда — малий зріст. Із таким зростом будь-яка жаба намагається тебе проковтнути, а павуки — то взагалі звірі. Свої сіті всюди розставляють.

Ведмідь подивився на хлопчика, притягнув його до себе й обійняв.

— Дякую тобі, благородний Мартине, що врятував мене від неминучої смерті. Повік не забуду!

Хлопчик усміхнувся. Він і сам був радий, що все закінчилося добре.

— А як ти надумав піти до Ферона вчитися? — із цікавістю запитав Лісовик.

— Ну, це довга історія, — ухильно відповів хлопчик.

— А ми нікуди не поспішаємо, — сказав Ферон, підсідаючи ближче.

— Ну, тоді слухайте. Було це так…

Вітер поривами зривав висохлі скелети бур’янів і розвіював їх подвір’ям самотньої ферми. І раптом крізь завивання вітру пролунав пронизливий дитячий плач. У родині місцевого фермера, Едварда Аддісона, народився син.

Немовля довго не могло заспокоїтися — все плакало й плакало без кінця. Мати лежала поруч із сповитою дитиною, зовсім знесилена після важких пологів. По її обличчю текли сльози. Батько підійшов до немовляти й заглянув йому в обличчя.

— Сили небесні! — вигукнув він, побачивши спотворене обличчя сина. — Видно, сильно прогнівили ми богів, що вони так нас покарали…

Минали роки. Мартин ріс разом із двома братами та сестрою. Мати не пережила його народження, і дітьми міг займатися тільки батько. Мартин чимало страждав від нападок вуличних хлопчаків і насмішок незнайомих перехожих, але на нього чекало ще більше лихо.

Одного разу батько тяжко занедужав і зліг. Він покликав до себе дітей.

— Діти мої, — прохрипів він із зусиллям. — Відчуваю, що година моя близька. Наша ферма в великих боргах, і скоро її відберуть назавжди. Знаю, що ви ще надто малі й не зміцніли, але іншого виходу немає. Доведеться вам самим подбати про своє прожиття. Я зробив для вас усе, що міг. Тиме, старший сину, йди до коваля Горна в підмайстри. Він навчить тебе свого ремесла. Середній син, Артуре, йди в підмайстри до шевця Химка, що на третій вулиці від міської брами. Доню моя, Фризо, підеш служницею до пані Лідії, дружини купця.

— А як же Мартин? — запитала добросерда Фриза. — Він же наймолодший із нас. Можна, я візьму його із собою?

— Ні, діти мої. Кожен піде своєю дорогою. Мартин піде до жебрака Островина — він випрошує в городян гроші навпроти міської ратуші. Островин навчить його розуму.

— Мартин теж стане жебраком? — перепитав Тим. — Яка принизлива доля. Ми любимо Мартина і не хочемо для нього такого жалюгідного життя.

— Ви слухаєте мене, діти мої, але не чуєте, — відповів батько. Він тяжко видихнув і замовк навіки…

На галасливій ринковій площі знайти жебрака Островина виявилося непросто. Попрошайка примостився серед торгових рядів із міченими булками — у самому хлібному місці.

Мартин прийшов не сам, а зі старшим братом Тимом. Той не хотів відпускати молодшого одного. Він став осторонь і почав спостерігати, легенько підштовхнувши Мартина до жебрака.

У замурзаному, брудному, рваному лахмітті, просто перед калюжею, сидів на землі зморщений старий і наминув за обидві щоки кимось недогризену кавунову кірку.

— Здрастуй, Островине. Я Мартин, син Едварда Аддісона.

— Ну, здрастуй, якщо не жартуєш, — із посмішкою відповів бродяга. — Чого тобі?

Голос жебрака звучав зовсім не по-старечому. Придивившись, Мартин зрозумів, що бродяга лише вдає старого. Причому досить вправно.

— Батько сказав іти до тебе, — сказав хлопчик. — Ти мене розуму навчиш.

— Аддісон? — перепитав Островин. — Це той фермер, що вчора покинув цю грішну землю? Хай спочиває його душа з миром.

— Він самий.

— Що ж, мордаха в тебе покручена, малий. Так і бути, навчу тебе випрошувати хлібні крихти у перехожих. Плакати понарошку вмієш?

— Слухаєш ти мене, Островине, але не чуєш, — сказав хлопчик рівним голосом.

Бродяга одразу перестав чавкати кавуном і пильно зазирнув хлопчикові в очі.

— Розуму тебе навчити? Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Дай мені руку.

Мартин простягнув старому свою долоню. Жебрак уважно оглянув її і провів брудними пальцями по лініях долоні.

— Ремеслу тебе вчити — марна трата часу. Красою ти не обдарований, тілом слабкий, але наділений силою духу. Тобі треба вчитися чаклунства. Іди на захід сонця. Там, за темним лісом, є галявина з пагорбом. За пагорбом стоїть хатина. У ній живе чарівник Ферон, гидкий старий. Чарівник він не надто великий, але дещо навчити зможе. Підеш до нього в учні. Щоправда, учнів він зроду не брав і вчити тебе не стане. Але це вже твоя турбота.

— Не стане мене вчити? — спантеличено перепитав Мартин. — А чи є в цього Ферона якась слабкість?

По обличчю Островина розпливлася усмішка. Його очі одразу заблищали.

— А ти кмітливий хлопець! Далеко підеш! — похвалив його бродяга, поманив пальцем і перейшов на шепіт. — Є в нього одна слабкість. Люди кажуть, що він про неї знає, але боїться зізнатися самому собі.

— Це все? — з легким подивом спитав хлопчик. — Яка ж це слабкість?

— Якщо не дурень, сам зрозумієш що до чого, а якщо дурень — то тобі це й не знадобиться, — відповів Островин, втрачаючи інтерес до хлопця. — А тепер іди звідси. Мені більше нічого тобі сказати.

Мартин подякував Островинові, низько вклонився йому і підійшов до брата. Тим міцно обійняв його.

— Ох і важка справа тобі випала, Мартине, нелегка! — зітхнув брат. — Дуже вже ти малий для такого. Чи впораєшся?