Ферон — лісовий чарівник. Чи ні?

На галявині, густо зарослій високою травою, часто розквітали польові квіти найрізноманітніших барв. Їхній легкий, нетривкий запах розносив вітер, час від часу розвіюючи віялом стиглий пилок. Посеред квітучої галявини здіймався невеликий пагорб, на вершині якого виднілася якась дивна споруда зі старих дощок. Ліворуч від пагорба можна було розгледіти похилий дах маленької приземкуватої хатини, густо порослої зеленим мохом і плющем.

Мандрівник — невисокий худорлявий хлопчик років десяти — втомлено зітхнув, поправив полатану торбинку, що сповзла з плеча, і рушив уперед. Його стоптані босі ноги, видно, вже давно брели запиленими дорогами. Підійшовши ближче до пагорба, хлопчик роздивився дерев’яну споруду на його вершині. То була шибениця, на якій самотньо погойдувалося на вітрі безжиттєве тіло повішеного.

«Похмуренько», — майнуло в голові хлопчика.

Але він, не сповільнюючи кроку, звернув у бік хатини. Попри свій непоказний вигляд, будиночок був збудований міцно: товсті зрубні стіни, масивні дубові двері, вікна наглухо зачинені віконницями.

Раптом з-під ґанку виліз невеличкий щеня, грізно зиркнув на чужинця і для остраху пискляво гавкнув.

«Суворий охоронець!» — подумав хлопчик.

Він не втримався, нахилився й погладив щеня.

На диво, двері до хатини виявилися відчинені. Хлопчик несміливо потягнув їх на себе.

«Двері не скриплять — значить, завіси недавно змащені», — промайнуло в голові мандрівника.

А це означало тільки одне — у хаті явно хтось жив.

У великій просторій кімнаті стояли стіл і лавка. На столі в чавунному казанку парувала варена картопля, поруч на блюдці лежала нарізана скибками духмяна ковбаса і кілька головок часнику.

Хлопчик мимоволі ковтнув слину. Їсти хотілося страшенно. Він несміливо виліз на лавку і відвернувся від їжі, щоб про неї не думати. Натомість із цікавістю почав розглядати стіни. На одній висіли меч, щит і сагайдак зі стрілами. На іншій — ведмежа шкура з головою біля самої підлоги.

— Кого це ще чорти принесли? — раптом почувся звідкись ззовні невдоволений грубий голос.

Хлопчик напружився. Адже він був у цьому домі гостем незваним.

Двері відчинилися, і до хати увійшов низенький старий із палицею. Він був такий малий на зріст, що ледве сягав хлопчикові до пояса. Його зморшкувате обличчя нагадувало сушену сливу, а борода була настільки довга, що тричі оперізувала старого.

— Ти що тут забув, малий поганцю? — невдоволено забурчав старий і раптом урвався, уважно вдивляючись у лице незнайомця.

І не дивно. Обличчя хлопчика красивим назвати було важко. Носа майже не видно — лише дві чорні ніздрі, з боків стирчали незвично довгі, загострені догори вуха, а на правому оці біліло більмо.

Старий хихикнув.

— Та ти ще й потвора!

— Та й вам красою не вихвалятися, — огризнувся хлопчик. За своє недовге життя він уже встиг наслухатися образ через свою неказисту зовнішність. — Я таким уродився, і моєї вини в цьому нема. Мене звати Мартин. А ви — чарівний гном Ферон?

— Який ще гном! — сердито фиркнув старий. — А Фероном — так, назвали при народженні. І звідки ж ти взявся, потворо Мартине?

— Із Склистих гір. З міста Артополь. Мій батько в передмісті тримає овочеву ферму. Тобто… тримав.

— Це виходить, три дні пішки?

— Два. Я скоротив дорогу й пішов через Зміїне поле.

— Через Зміїне поле? — здивувався Ферон. Його недовірливий погляд був повен сумніву. — Брешеш, мабуть!

— Не маю такої звички, — відповів хлопчик, засунув руку в торбинку і раптом витягнув звідти двох звивистих, шиплячих кобр.

Старий з переляку шмигнув під лаву і затремтів.

— Знайшов чим мене лякати! Самого Ферона! — з гідністю сказав старий, але з острахом позирав на змій. — Ти це… ну… сховай тих гадів подалі. Я їх анітрохи не боюся.

Мартин криво всміхнувся й знову запхав здобич у торбинку.

— Я прийшов до вас учитися чаклунства. Ви ж, здається, на цьому знаєтеся?

— Іч чого захотів! У учні до мене надумався! — пробурчав старий, виповзаючи з-під лави. — Нащо ти мені здався? Я зроду нікого не вчив і вчити не збираюся!

Мартин сприйняв цю заяву спокійно. Але йти не поспішав. Деякий час він мовчки сидів і з цікавістю розглядав старого. Потім чомусь знизав плечима.

— Значить, люди про вас правду кажуть, Фероне, — загадково мовив він.

— Що? Що вони про мене кажуть? — зацікавився старий.

Хлопчик криво усміхнувся, задумливо розглядаючи стелю.

— Кажуть, що ви гном, який усім розповідає, що він чарівник. І що насправді ви… — тут Мартин раптом замовк. Він підвівся з лави й попрямував до дверей.

— Мартине, ти куди? — крикнув Ферон, недобре примруживши очі.

— Додому. Ви ж сказали, що не хочете мене вчити.

— Так, сказав! Але ж я тебе поки не виганяю. Зроблю це трохи пізніше. А тепер повернися й розкажи, що про мене люди говорять.

Хлопчик трохи подумав і повернувся на лаву. Потім трохи посунувся на ній, вмощуючись зручніше.

— Ну! Розповідай! — нетерпляче сказав старий, втупившись у нього.

Мартин уже відкрив рота, щоб продовжити розповідь, але раптом його погляд зупинився на казанку з картоплею.

— Мені б поїсти, — тихо сказав він. — Можна?

Старий похмуро почухав бороду, ніби від цього залежало рішення надзвичайно важливої справи. Але відповів не відразу.

— Їж, звісно! Для того й поставив, щоб усякі заїжджі потвори знищили всі мої запаси.

— Я б на вашому місці мене не ображав, — мовив хлопчик, витягуючи з казанка картоплину. — Якщо, звісно, хочете знати, що про вас люди кажуть. Називайте мене просто — благородний Мартин. І принесіть, будь ласка, ще ковбаси. Тут уже майже не лишилося.

— Іч чого захотів! Ковбаси! — продовжив бурчати Ферон. — Звалився на мене, мов мішок із піском, а тепер йому ще й ковбасу подавай! Та звідки ти взявся на мою голову, а? Скільки нести тієї ковбаси? Фунтів зо два? Чи три?