-

У підземному переході, як завжди, тхнуло сирістю. Під ногами хлюпала брудна калюжа, а стіни, зіпсовані графіті, скидалися на шрами часу, які ніхто вже не намагався зцілити. Люди проходили, відводячи погляд, — не від огиди, а від байдужості, що поволі замінює співчуття. Міська управа давно капітулювала перед цією стихією кольору й занепаду. Варто було стерти один малюнок, як уночі виростав інший — ще зухваліший, ще живіший. Нічні художники, немов фанатики власного культу, повзли сюди, аби залишити на холодному камені своє одкровення. Вони вірили, що їхнє мистецтво облагороджує світ. І в цій ілюзії було щось зворушливо трагічне.

Сесіль не могла збагнути, що приваблювало її дужче — бунтівна краса цих графіті, що вивергали дух спротиву й хтиву свободу душ, не схожих на інших, — чи, може, те, що суспільство воліло їх не помічати.

Вона працювала в крамничці, майже біля самого виходу з переходу. Залишалася допізна. Часто занурювалася у безмовну меланхолію, коли замикаючи касу, помічала нестачу кількох купюр і гірко всміхалася: «Потрібно залишатися в настрої», — переконувала себе, хоч від настрою лишався тільки попіл.

Її дратували жебраки — ті, що заходили до неї, немов у власну комірчину. Після них у повітрі зависав гіркий дух тіла, що давно не знав води, і перегару, густого, як смола. Лице Сесіль мимоволі кривилося, коли вона згадувала їх, але думка щоразу поверталася на одне й те саме: «Вони теж люди, які збилися зі шляху. Є ж гірші — насильники, убивці, збоченці… А що волоцюги? Більшість із них беззахисні, мов діти».

Сесіль жила в темряві страху, що став її невидимим супутником. День за днем вона навчалася з ним уживатися, немов зі спогадом про провину, яку неможливо спокутувати. Ім’я того, хто терзав її, було Грегорі. Його не можна було побачити — лише відчути, як відчувають присутність холоду або дихання за спиною.

Коли Сесіль залишалася наодинці, повітря навколо неї ніби ставало густішим, важчим, і в ньому прокидалася воля іншого — потойбічного, ревнивого, жорстокого духу. Вона навчилася жити серед людей, тікаючи від ночі, але ніч завжди знаходила її.

І тоді — завжди одна й та сама сцена: темрява, що змикається, шепіт, подих, дотик до її тіла, ніби згусток холоду оживає. Якщо вона піддавалася — усе минало швидко, як примарне сновидіння; якщо ж боролася — пробуджувалася вранці зі слідами боротьби, яких ніхто не міг пояснити.

Грегорі з’явився вперше у ванній — у дзеркалі, де замість її відображення тремтів темний силует. Відтоді він став частиною її ночей, тінню, яку неможливо вигнати.

Її психіатр прописав їй заспокійливі — мовби проти страху. Та навіть таблетки не могли заглушити відчуття — що хтось поруч, хтось спостерігає, хтось володіє нею без дозволу.

Сесіль нікому не розповідала про це. Адже хто повірив би, що між цим світом і тим іншим живе сила, яка жадає не плоті, а влади над душею?

Так минали її ночі — в тиші, з думкою, що, можливо, Грегорі існує лише в ній самій, у тій частині серця, де темрява має власне ім’я.

Сесіль дотримувалася двох догм — таких самих простих, як і жорстоких: не скаржитися, бо скарги — доля слабких, і знати, чого бажаєш, адже сумнів робить людину рабом обставин. Вона знала ціну словам, тому мовчала про Грегорі, чия примарна присутність не потребувала віри інших. Люди, позбавлені уяви, не здатні сприйняти того, хто існує не в тілі, а в подиху пам’яті й тіні. Хай вірять лише в те, що можна відчути пальцями — їм не дано торкнутися тонших матерій.

Вона приймала таблетки щодня — так, як інші приймають сповідь або отруту. Ці білі крупинки розуму були доказом її провини перед суспільством, яке називає безумцем кожного, хто наважився зазирнути по той бік реальності. І все ж, можливо, саме в цьому безумстві прихована єдина тверезість — здатність відчувати невидиме й страждати від його дотику.

Сесіль боялася людських очей, бо в кожному з них бачила суддю, а в кожному погляді — вирок. Її внутрішній світ перетворився на тісну комірчину, куди вона сама себе загнала, тремтячи від огиди до людських голосів — цих липких, буденних звуків, у яких не було ані пристрасті, ані істини.

Лише в кабінеті лікарки вона дозволяла собі бути відвертою. Та жінка, наділена терпінням священниці й холодом анатомічного скальпеля, уміла слухати так, ніби розчленовувала душу — повільно, методично, із насолодою. Сесіль говорила їй про все — мов сповідуючись, але без надії на відпущення. Її монолог тек невпинно, мов кров із тонко надрізаного зап’ястка.

Іноді вона думала: можливо, її любов до цих розмов — теж хвороба, солодка залежність від чужого мовчання? Кімната, в якій вона сиділа, здавалася кліткою з м’якими стінами; затишок тут був наче обман — прикрашена форма ув’язнення. І все ж Сесіль усміхалася, бо знала: краще бути полонянкою власного безумства, ніж рабинею чужого розуму.

Вона завжди поглядала на вікно, немов у ньому ховалася підступна божественність, що стежить за її тлінним існуванням крізь тонкий покров прозорої тюлі. Сонце повільно проникало всередину, мов зухвалий коханець, який наважився ввійти без запрошення. Останніми тижнями дні її візитів до лікаря збігалися з сонячними ранками. Та погода не мала влади над її духом: набагато важливішим було, щоб ніч минула без вторгнень, щоб ніхто й ніщо не посміло доторкнутися до її тіла. Сон для неї став подобою цноти, яку вона не могла зберегти наяву.

Вона взяла у лікаря черговий рецепт — як жебрак бере подаяння, що продовжить його жалюгідне існування, — і купила в аптеці рожеві пігулки, ті самі, що допомагали їй не втратити розум. Але що таке розум для істоти, в душі якої оселилися примари? Її свідомість була не місцем порядку, а ареною, де зіштовхувалися страх і хтивість.

Дитячі травми й непристойні пестощі примари Грегорі навіки випалили в ній відчуття впевненості. Його холодні доторки, такі ж невидимі, як і відчутні, залишали сліди на шкірі. Відтоді страх став її єдиним супутником, а самотність — вірним коханцем. Вона навчилася черпати зі страждання певний витончений спокій, ту особливу лагідність, яку відчуває в’язень, коли кайдани ніжно торкаються зап’ясть.