3. Курйозна зустріч

Обіднє сонце грайливо виблискувало на вкритому снігом подвір’ї. Тиха зимова свіжість так і манила прогулятися вулицями Нейровіля.

Така чудова погода, а я ніби ув’язнена в цих чотирьох стінах. — Ні, так не годиться, — прийняла рішення Марія. — Заодно навідаюся до Анютки. Як там її кав’ярня?

Підправивши макіяж та закутавшись у теплий шерстяний шарф, дівчина попрямувала на прогулянку рідним містом.

Морозне повітря здавалося неймовірно чистим та свіжим, яскравий рум’янець заграв на щоках від холоду. Сонячні промені підіймали понурий настрій. На майданчику неподалік сусідські діти грали в сніжки. Місто сповнювалося перехожими, яких, скоріш за все, як і Марію, покликало яскраве сонечко.

Прогулюючись алеєю вздовж дороги, жінка відволіклася на вібруючий у кишені телефон. У ту ж мить необачний чоловік, якого, певно, теж щось відволікло, зачепив її плечем. Мобільник вилетів з рук, зробив подвійне сальто в повітрі й ефектно проїхав тротуаром прямісінько під колеса автомобіля на проїжджій частині.

Світ на мить завмер, усередині щось похололо від жаху. Це був не просто телефон — це був робочий інструмент з великою базою інформації. Звісно, як досвідчений копірайтер, дівчина зберегла всі дані на хмарному сервері, та це ніяк не впливало на ситуацію в даний момент.

— Ой, вибачте, будь ласка, — зніяковіло почав незнайомець. — Я… я дуже перепрошую.

Це виявився високий худорлявий чоловік в окулярах та з акуратною бородою. Когось він їй нагадував. Дивне відчуття знайомості. Але кого саме — вона не могла згадати.

Користуючись тим, що світлофор затримав рух машин червоним світлом, чоловік спритно підхопив телефон розгубленої Марії.

— Ще раз дуже перепрошую, — простягнув він їй пристрій, екран якого світився та мав величезну чорну смугу по всій правій стороні робочої поверхні.

Що ж тепер робити? Сама винна, що не слідкувала за дорогою. Краще б тримала — і той би не випав. Хоча… він теж мав дивитись, куди йде… — роїлися думки в її голові.

Марія мовчки простягла руку за своїм гаджетом.

Незаплановані витрати… — підказав мозок.

— Якщо дозволите, я хотів би запросити Вас до кав’ярні. Так би мовити, загладити свою провину.

Брови жінки злетіли догори. Вона ще раз глянула на пошкоджений мобільник.

Що мені вже втрачати? Вип’ю кави, трохи заспокоюсь — і поїду за новим пристроєм. Без нього зараз ніяк.

Вона важко видихнула.

— Сподіваюся, кава буде смачна, — відповіла, поглянувши прямо у вічі винуватця інциденту.

Чоловік посміхнувся.

— Мене, до речі, Михайло звуть. А Вас?

— Марія. Приємно познайомитись, — з ввічливості відповіла жінка.

— Мені теж. Не найкращий привід, звісно, для знайомства з такою гарною дівчиною.

Після короткої паузи вона відповіла:

— Дякую за комплімент. То виходить, Ви навмисно мене зачепили?

— Ні, звісно! Ви мене не так зрозуміли. Довга історія, якщо чесно.

— Зрозуміло.

Його погляд на мить затримався на її шарфі — здавалося надто уважно.

— А Вас що відволікло, якщо не секрет?

— Сповіщення. Моя робота зобов’язує відповідати на такі речі вчасно, щоб не втратити репутацію. Та виявилося — просто банківське повідомлення.

— Цілком Вас розумію.

Вони зайшли до першої кав’ярні, що трапилася на шляху. Це виявився вишуканий заклад брендової компанії «Арома». Тепле повітря огорнуло їх, мов ковдра, а запах свіжої випічки миттєво розтопив зимову напругу.

— Гарне місце. Ви тут раніше бували? — поцікавився Михайло.

— Так, доводилося пару разів. У них неймовірні круасани. Ну і кава, звісно, непогана.

Вони розмістилися за вільним столиком у кутку. Дерев’яні ламелі гармонійно доповнювали оксамитові диванчики в поєднанні з ароматом вишуканої кави.

— Тож який круасан Вам смакує найбільше? — чемно запитав чоловік.

— З фісташковою начинкою.

— Добре. А щодо кави? Які вподобання?

— Еспресо, будь ласка.

— Маєте чудовий смак, — підкреслив він. — Одну хвилину, зараз повернусь. Не сумуйте.

Марія прикрила очі, розмірковуючи, який телефон краще придбати, поки Михайло робив замовлення.

Тиха класична музика та м’яке світло створювали приємну, заспокійливу атмосферу.

Яка гарна мелодія. Вийшов би чудовий блог від Марти Фокс… Ой, що це я? Ну добре, останній пост — цього разу точно напишу прощання і облишу цю справу. Хоча з такою аналітикою, певно, гріх усе покидати. А раптом хтось розкриє правду? Хоча, я ж ніде не викладала свого обличчя… На аватарці навряд чи хтось впізнає мою спину…

— Про що замислились?

— А? Що? — виринула з роздумів жінка. — Нічого особливого. Думаю, куди краще поїхати за новим телефоном.

— Оу, ну я б порадив «Експерт плюс».