2. На самоті

«Дякую за комплімент», — коротко відписала Марія та взялася за свою основну роботу копірайтера.

Знову кава, бутерброд із тосту та ноутбук за кухонним столом. Жінка працювала до пізньої ночі, не раз поглядаючи на їх із Максимом фото, що світилося на заставці мобільника.

З особистого щоденника Марії

«Привіт, бабусю. Я все ще сумую за тобою. Вибач, що рідко пишу.

Сьогодні я відвідала невеличку цукерню — вона нагадала мені дитинство поряд із тобою. Як ти вечорами розказувала мені цікаві історії своєї молодості, під теплий звук потріскування, що долинав від гарячої пічки за стіною. Як щоранку мене чекала твоя фірмова сирна запіканка з теплим ягідним компотом.

А ще я зробила добру справу. Не зовсім чесно — один невинний пост під вигаданим ім’ям, але ж він таки допоміг подрузі розкрутити її маленький бізнес.

По правді, мені навіть сподобалося відчути себе іншою людиною — сміливішою, відкритішою. Наше місто відкрилося мені з іншого боку. Мені пишуть так багато людей, і знаєш, що найцікавіше? Вони до мене дійсно прислухаються.

Буду з тобою відвертою: я просто хотіла трохи підняти Ані настрій, тому вигадала той жартівливий рекламний пост. Навіть не очікувала, що все так вдало обернеться.

Сподіваюся, ти не розчарована мною. Ти ж спостерігаєш за мною з неба? Правда?

Максим поїхав у відрядження на цілий місяць. Без нього наш дім здається порожнім. Я розумію, у нього там дуже важлива робота, він багато працює. Але в мене на душі ніби коти шкребуть без нього.

До речі, нещодавно бачила маму — здається, у неї новий кавалер. Та вона й досі робить вигляд, що не знає мене.

Бабусю, мені так тебе не вистачає…»

Ранок Марії почався як зазвичай: ранковий туалет перед дзеркалом, кава, розсилка виконаної з вечора роботи, перевірка нових листів — і знову робота з чужим контентом.

Близько опівдня задзвонив телефон.

Максик, — посміхнулася Маша. Стоп. Я взагалі-то образилася, що він так довго не дзвонив.

Вона натиснула «прийняти».

— Ало, — сухо відповіла вона.

— Привіт, кохана, вибач мене, будь ласка. Не міг тобі подзвонити. Ми з Сергієм Степановичем були за містом, а там не ловить мережа. Щойно повернувся до готелю, — швидко тараторив він.

— Ясно, — продовжувала грати жінка.

— Не ображайся, будь ласка. Привезу тобі будь-який сувенір із Греції, ти тільки скажи, — винувато почав чоловік.

Маша широко посміхнулася, в очах замерехтів радісний блиск.

— Єдиний сувенір, який я хочу отримати з Греції, зараз говорить зі мною по телефону.

З того боку почувся полегшений смішок.

— Ти неймовірна.

— Я знаю.

— Лишилося почекати вже менше трьох тижнів.

— О… Ще майже цілих три тижні. Я тут здичавію за цей час без тебе.

— Ну годі тобі, Марисю. Я вже маю йти. Люблю тебе.

— І я тебе люблю, — засмучено попрощалася Марія.

На душі ніби й потеплішало, та смуток давив тишею. Навіть музика чи шум телевізора не рятували — бо тиша була всередині, а не зовні.

Вона вирішила зазирнути, як там сьогодні поживає новоспечений блог.

Сказати, що вона була вражена — нічого не сказати. Жінку охопив легкий шок: кількість підписників майже добігла тисячі. Два її короткі блоги практично жили своїм життям, коментарі переростали в обговорення. Відповісти кожному було нереально.

Від такого масштабу по шкірі пробігли холодні мурахи.

Вона відкрила блоги своїх замовників, пройшлася по статистиці, зробила порівняння. Потім ще раз. І ще.

Нічого не змінилося — очі її не обманювали.

— За всю мою практику в сфері соціальних мереж я такого ще не бачила. Лише пара днів… Фантастика якась.

В одному з особистих сповіщень вона помітила повідомлення від Михайла Тихого:

«Бачу, Ваша думка стала досить популярною. Щиро вітаю з успіхом)))»

Який милий чоловік…

«Дякую. Це для мене дуже неочікуваний успіх», — написала вона у відповідь.

«Який заклад плануєте відвідати наступним?» — майже миттєво надійшло нове повідомлення.

Він чекав моєї відповіді? — закралася думка. — Та ну ні, просто збіг, — відмахнулася вона.

«Ще не думала над цим».

Марія відклала телефон, готуючи обід, та все ж увесь час прислухалася в очікуванні нового повідомлення.

Щойно телефон блимнув сповіщенням, Маша схвильовано взяла його.

«Вітаємо в нашому місті та радо запрошуємо до кафе “Грильяж” на умовах співпраці. Готові обговорити з Вами деталі. Дякуємо за увагу. Адміністрація».

Оце так пропозиція… А раптом мене хтось таки впізнає?