МАРТА (Розповідь)

– Відсмокчи! – прошу її, тримаючи руку на рані.

– Що? – запитала, здивовано.

– Ти можеш мені хоч раз зробити те, що я тебе попрошу?

Не розуміючи, що я від неї хочу, вона почала ставати на коліна. Я відразу ж від цього, так би мовити, відсторонився.

– Ти не зрозуміла, – говорю їй, – висмокчи отруту, а не дещо інше.

Коли я відкрив руку, вона налякано на мене поглянула і повела до кухні.

Отрути в моєму організмі, за час перебування в будинку за містом, який ми з дружиною винаймали, було багацько, але те, що мене кусали змії, – вона не знає. А зараз це була лишень отрута від оси, яку я зустрів на своєму шляху, коли повертався з лісової галявини, де я пишу, чи радше сказати, правлю свою повість під назвою «ВОНА і +». Ліс цей, який я відкрив для себе два тижні назад, хоч би яким він красивим та чудним не був, та час від часу я боюся йти туди. Бо там дуже багато знаходили молодих п’яних хлопців, яких забирали в лікарню, і вони не прокидалися.

На дворі грає літо, багато квіті і усіляке таке… а мені зараз нікуди виходити не хочеться, так як мене не випускає дружина, поки не висмоктає усю отруту з моєї рани.

Задля ефективності вона виливає на мою рану оцет з водою, дістає жало і починає, наче той вампір, вгризатися в рану і починає висмоктувати. Вона не боїться це робити, бо вже робила таке не раз, і за п’ять хвилин все стає на свої місця. Біль в руці проходить, на напухлу рану, що залишилася, накладена марля з оцтом та водою, і після того я її цілую. Коли пролунав від годиннику дзвінок, я повертаюся і хочу вже йти, але мене зупиняє дружина і говорить:

– Куди ти йдеш? Сідай, поїмо, а потім вже підеш писати свою повість.

Тихо, щоб вона не чула, здихнувши, я підкорився і сів за стіл, бо я знав, що якщо я цього не зроблю, то вона на мене образиться.

****

Після обіду, Марта пішла зі мною. Вона завжди так робила, бо знала, що коли я пишу їй хоч трохи треба там бути. Вона моя муза. Вона завжди спочатку сидить біля мене, спостерігає, як працюють мої пальці, жмучи на клавіші друкарської машинки, а коли я доходжу до стану, коли в мене повний застій, Марта сідає біля дубу, обирає будь-яку позу для сидіння, зриває квітку і, дивлячись на мене, починає сміятися. Від її погляду та жіночої усмішки, від її обличчя, а ще рудого, ледь не вогняного волосся, мене наповнює радість і я починаю писати, час від часу, дивлячись на неї. Мене завжди питали про те, як я можу писати та видавати по книзі в рік. Я не відкривав секрету до сьогодні. Я пишу до кінця дня, дивлячись на неї. Погане тільки одне… воно наповнює мене з головою, і коли це трапляється, я просто йду за новою ідеєю. Шукаю її де завгодно, навіть в минулому, але ні в якому разі не в алкоголі чи наркотиках. Для мене – це табу на все життя. Було колись таке зі мною, але мене витягла тільки вона. Марта. Як ми з нею познайомилися? Ми познайомилися в момент, коли в мене помер батько і я просто топив свій смуток в алкоголі. Мене звів з нею найкращий друг, також письменник, який ще не видав ні однієї книжки. Він казав, що в нього не вдасться мене переплюнути. Не знаю як, але це правда. Мене він не переплюне, але когось іншого все ж таки треба покласти на лопатки. Для мене це було дуже легко, бо я ще з дитинства знав, що я буду писати. І писати так, як не писав ще ніхто з моїх сучасників. Якщо ви думаєте, що важко поєднувати письменництво з чимось іншим, то скажу, що це не правда. Це дуже легко, якщо тебе пре. Ти можеш писати будь-де, і не важливо на чому. Головне, щоб на пустому листку з’явилися слова. Перша моя книга була написана в 18 років, спочатку не стала самою найкращою, але пізніше, коли я почав зачитуватись іншими авторами, я зрозумів чого мені не вистачало. Лише коханої жінки, якій би я писав ці всі історії. І я таку знайшов. І мені з нею добре. Як не було добре з іншими. Хоча спочатку потрібно, щоб тобі, насамперед, тобі добре було з самим із собою.

****

Цілувати її перед сном було моїм самим основним, що я маю зробити. Відчути на собі мокрі вуста коханої, обійняти і побажати хорошої ночі. Хороших снів, або ще чогось, а потім лягти спати. Для мене життя без неї просто немає сенсу. Я знаю, що вона завтра зробить, відкривши очі. Розбудить, одягне свою одежу, вмиє обличчя, зачеше вогняне волосся, а коли повернеться, на неї вже буде чекати кава та просто прекрасний схід сонця за вікном. Вона прокидається ні світ ні зоря, о п’ятій ранку, і в один з днів, збирає свої речі і від’їжджає, говорячи, що кохає та скоро повернеться назад, коли я вже завершив книгу чи повість, вона їде на навчання в далеке місто. А повертається на Різдво. 5 січня. Новий рік святкує в мами. Дивлячись на неї в останній момент, коли вона сідає в машину таксі, я спочатку посміхаюся, а коли вона вже виїжджає за ріг будинку, я стаю нікому не потрібним. Простим письменником, який має здати до друку ту чи іншу книгу в редакцію, отримати роялті за кожен проданий примірник, провести шість чи сім презентацій, просидіти вдома за пошуком ідеї, попиваючи чай та тільки-но змелену каву, і чекати поки прийде зима, і пройде до кінця той час страждань та самотності, що дуже часто приводить мене до відчаю, коли навіть на презентацію забиваю і не виходжу з будинку взагалі.

І ось, підходить до кінця її перебування тут, ми лягаємо спати, вранці вона прокидається, все починається спочатку. Але трохи якось по іншому. Не по тому самому сценарію. На дворі 25 серпня, майже вересень, майже осінь, і вона викликає машину з запізненням в дванадцять хвилин, а її обличчя не таке сумне, як завжди перед від’їздом. Але машина прибуває, вона їде, і в моїй душі настає пустота, бо якби не Марта, я б не дописав до кінця нічого. Коли минуло дві години після того, як вона поїхала, мене почало давити до болі у серці. Мене не можна на довго залишати самого. Щоб чимось себе зайняти, я відчинив вікно і дістав зі схованки пачку цигарок. Хоча б вони допомагають позбутися страждань. Коли я зробив каву та викурив тихо на балконі сигарету, мені не покращало. Певне це все за мене. Все пішло не по плану через те, що я сказав їй те слово, думаю собі. Відсмокчи… Господи, який я все ж таки дурень. Що я тоді перейшов… яку грань? Не знаю. Я не знайшов іншого виходу, окрім як закритися в кімнаті, і щось написати, але коли я сів за друкарську машинку, надворі полив дощ, і я просто її відклав. Не було бажання навіть бачити її. Вона нагадує мені про неї. Я пригадую її голос, її волосся, її губи липкі від липневих ягід, і мені не залишається нічого, окрім як забити на презентації, і просто відпочити, лежачи на ліжку з ароматом її поцілунків та аромату.