Сувенірна крамниця

Ця незвичайна подія трапилася в Лондоні на перехресті вулиць Лейєм Вейл і Норвуд-роуд, біля ті-руму «Веселі чайники». Крізь натовп людей просувався гладко поголений чоловік невисокого зросту. Це був відомий у всій окрузі детектив Марті Траблтон, принаймні так він думав про себе. Елегантна тростина і картатий піджак підкреслювали вишуканість його манер і доповнювали неповторний образ. Йому не заважали лондонський смог і слизька після дощу дорога. Однак густі чагарники плащів і парасольок стали серйозною перешкодою на його шляху. Джентльмен просунув голову між щільно притиснутими один до одного людьми, як маленька шпротинка в рибній консерві, і побачив сувенірну лавку на колесах. Звичайно, сувеніри були чудові, а велика кількість різноманітних наперстків на будь-який смак та приємна ціна — по 5 фунтів за набір — зробили свою справу. Бажаючих придбати це лахміття серед туристів, невиліковно хворих на погану пам’ять, було більше ніж достатньо. Втім, мозок Марті бажав чогось іншого, чогось більш дедуктивного. Тому, з сумом на обличчі, він відвернувся від наперстків і почав пробиватися крізь натовп, намагаючись вибратися з цього багатолюдного місця. Аж раптом його чутливе вухо вловило чоловічу розмову:

— Двадцять п’ять фунтів за компас, це здирництво!
— Але ж, містере, він антикварний, виготовлений в період британської морської імперії та містить унікальне гравіювання.
— Мені байдуже!

Марті закляк, немов дитина, яка побачила морозиво, а через хвилину, енергійно розштовхуючи людей, повернувся назад і голосно промовив:

— Мені підходить!

Поклавши антикварний компас у праву кишеню, містер Траблтон легенько постукав вказівним пальцем по носі, що відчув запах найсмачніших у Лондоні скон. Бажаючи відсвяткувати покупку, він енергійно попрямував до ти-руму «Веселі чайники» за чаєм та солодощами. Перейшовши на другий бік вулиці і майже дійшовши до місця призначення, детектив раптом почув крик:

— це була людина, що розгублено бігла вулицею в напрямку Марті.
— Містере, заспокойтеся. Що сталося? - зупинив його Марті.
— Мою сувенірну крамницю вкрали! Я відійшов лише на хвилинку, а коли повернувся, її вже не було на своєму місці, — промовив захеканий чоловік.
— Схоже, це справа для справжнього детектива, — сказав Марті з виглядом досвідченого інспектора зі Скотленд-Ярду, і погладив свої закручені як пружини кінчики вусів.
— Де ж ми знайдемо цього детектива?

Після цих слів містер Траблтон мало не поперхнувся, але вчасно опанував себе й відповів:

— Містере, він перед вами!
— Як мені пощастило зустріти вас, е-е-е…?
— Траблтон. Марті Траблтон.
— Містере Траблтон, ця крамниця була моєю годівницею. Допоможіть мені знайти її.
— З радістю! Але чому ви не звернулися до поліції? Натомість вирішили шукати її самостійно?
— Я подумав, що лавку не могли відвезти далеко і що швидше я побіжу, то швидше її знайду.
— Це було необачно з вашого боку. Ви не знаєте, в якому напрямку бігти — на схід, південь чи, може, на північ?
— Да ви праві. Я про це не подумав.

Факт перший

Марті помітив, як худорлявий чоловік нервово посмикував лівим плечем. На вигляд він був охайним — випрасувана сорочка і штани, чисті руки, наче щойно помиті, і обличчя, що сяє від сонця, але без жирного блиску. Це здалося Траблтону підозрілим. Навряд чи людина, яка весь день працює на вулиці серед натовпу туристів, може бути настільки чистою як зовні, так і внутрішньо.

— Як вас звати? — запитав підозрюваного Марті.
— Девід.
— Дуже приємно, Девіде. А коли ви в останній раз мили руки?
— Що, пробачте? — чоловік озирався на всі боки, ніби шукав знайому людину. — Мені здається вона десь поряд, я відчуваю її.
— Хто? Ваша совість? Ви не уважно слухаєете мене. Коли ви в останній раз мили руки?
— Яке це має відношення до справи?
— Пряме, не викручуйтеся, відповідайте!
— А-а-а, ви думаєте, що я все вигадав? Що не було ніякої крамниці на колесах? Ось вам, будь-ласка, моя відповідь – двадцять хвилин тому я пішов у туалет, там була черга, тож я трохи затримався. Зробив свої справи, помив руки і повернувся до лави, якої не було на перетині вулиць Парад М'юс та Норвуд-роуд. Не знаходячи собі місця, хоч я і був на своєму місці, кинувся бігти вперед вулицею з надією побачити пройдисвітів, які вкрали мою крамницю!
— Розумію, — повільно кивнув Марті, зважуючи слова Девіда. — Ви кажете «зробив свої справи». Які такі «свої справи» ви там робили?
— Мабуть, я вранці випив занадто багато кави, і перероблений кофеїн шукав вихід.
— Розумію. Ще хтось, крім вас, може це підтвердити?
— Не впевнений, що за мною хтось підглядав, — відповів Девід, задумливо чухаючи підборіддя. — Але я маю шматочок туалетного паперу, завжди відриваю собі на згадку.
— Я про вашу версію подій, про те, що крамниця, що належить вам, зникла.
— А-а, ви про це. Містер Траблтон, я не маю часу на порожні розмови. Не думаю, що нав'язливий допит потерпілого зрушить цю справу з місця. Ви казали, що маєте посвідчення детектива, чи можете пред'явити?
— Так маю. Маю вигляд детектива у відставці, який двадцять п'ять років стояв на варті громадського порядку! Тому не треба казати мені, як вести справу. Якщо хочете побачити свою лавку на колесах цілою та неушкодженою, то у вас немає вибору – довіртеся мені.

Факт другий

Поки Марті накручував довгі вуса на вказівний палець, пильно вдивляючись у Девіда, у його голові все тісніше накручувалися підозри, немов клубок ниток: чи не вигадав цей чоловік історію про крадіжку крамниці заради страхових виплат, і чи не намагається він зараз створити собі алібі. Нарешті, подолавши свою занепокоєння з цього приводу, містер Траблтон сказав:

— Розкажіть докладніше про свій візит до туалету. Ви не помітили чогось підозрілого, незвичайного? Можливо, бачили двох невеликих чоловіків азіатського походження? Деякі детективи вважають, що вони можуть бути причетні до таких зникнень. — Марті нахилився вперед, пильно вдивляючись у потерпілого.
— Нічого такого не пригадаю, — Девід знизав плечима.
— Впевнені, що нічого? — Траблтон насупив брови.
— Хмм, хіба що... паперові рушники були м'якими та приємними на дотик. Це мене здивувало, адже зазвичай там їх зовсім немає.
— Девіде, зараз я поставлю вам дуже важливе питання. Не поспішайте з відповіддю і добре її обміркуйте. Чи не бачили ви поруч із вами закусочну на колесах? Зазвичай у таких продають шаурму.
— Ні, а що мені з того? Багато чого продають з коліс, — усміхнувся Девід.
— Ви дуже здивуєтеся, коли дізнаєтеся на що здатні продавці шаурми. Повірте мені, якщо вони вважали вас конкурентом, то шанси на врятування сувенірної крамниці дуже малі.
— Моя крамниця оснащена сучасними засобами захисту. На колесах було встановлено... — почав Девід, але був перерваний.
— Це не має значення, продавці шаурми непереможні! — вигукнув Марті, дивлячись на Девіда глибоким проникливим поглядом.