Частина 13

Відчуття голоду привело мене до закладу в районі Гонья. Нахилена в бік неонова вивіска магнетично вабила до забігайлівки. Стара витяжка, видаючи глухий гул, всмоктувала золотисто-бурштиновий аромат, який пронизував  прісне повітря. Мій живіт відгукнувся бурчанням, вимагаючи живильної їжі. Я увійшла всередину, шукаючи вільне місце серед крихких тіней, котрі створювали стіни альковів. Тут, як завжди, сиділи відвідувачі, ховаючись від сторонніх поглядів. Відмінне місце для таємних зустрічей під назвою “Куток”.

Сусідня ніша виявилася вільною — я присіла на лавку та поставила переноску поряд. Спіріт солодко дрімав, згорнувшись в клубок. Просканувавши код, я замовила кукурудзяні коржі з гречаним молоком. Далі відстібую шолом з бокового кріплення, кладу на стіл та нарешті полегшено видихаю. Темний закуток, огорнутий самотністю, спонукає вимкнути мозок і насолодитися моментом без думок.

Минуло пару хвилин. Характерний шурхіт ніг, змішаний з легеньким лезгом кам’яної підлоги, сигналізував про наближення послужника. Низькорослий чоловічок зрівнявся зі столом та ставши на шпеньки, поставив тацю з замовленням. Від чоловіка добряче несло кухнею — в’їдливий запах гіркоти, напевне, просяк його аж до кісток. Я мовчки підштовхнула дрібняки до краю стола. Коротун швиденько змахнув статери у нагрудну кишеню. Приєднавшись до денного заробітку, монети видали приємний дзвін. Кумедний чоловічок посміхнувся та пошкандибав працювати далі.

Нарешті переді мною справжня їжа. Слина наповнила ротову порожнину. Розгорнувши пакунок, я ніздрями втягнула злегка солодкуватий аромат, який розбурхав мої рецептори до божевілля. Я стиснула руками гарячий коржик та з апетитом відкусила великий шматок. Вочевидь, Дакарі здогадується про мої перекуси у сумнівній забігайлівці. Та мені все одно, бо в цей момент я є найщасливішою людиною.

Надуваючи бульбашки крізь соломинку, я спостерігала, як вони вириваються з невагомості та танцюють на поверхні напою, який залишився у склянці. Кожен видих відправляв їх у маленьку подорож. Мій погляд плутався між кулястими відображеннями світла на мокрому склі та затишними тінями. Шепітні голоси створювали атмосферу таємничості, блукаючи печерними закутками. 

Раптовий удар, глухий і важкий, розірвав мить спокою, змусивши мене здригнутися. Склянка майже вискочила з моїх рук.

“ От, бляха! Що це було?” — вигукнула я здивовано.

Спіріт теж злякався. Відкривши переноску, я засунула руку, щоб заспокоїти малого. Він миттєво засунув ніс у мою долоню, вимагаючи ніжних почухань за вушком.

Голоси із сусідньої кімнати, де тривала розмова, збентежили мене. Не лише звук лайки викликав у мене тривогу. Тон та інтонація цих розмов наводили на думку, що вони несуть у собі таємницю.

— Мене дістала ця їбанута робота, — чоловічий голос звучав настільки насичено, що я відчувала його обурення.

— Ти… знав на, що йшов, — відповів спокійно інший.

— О, ні! Вони нам брехали… і досі, сука, продовжують це лайно загортати у яскраву обгортку, — з глибоким розчаруванням висловився чоловік.

— Ти перебрав з алкоголем.

— Ну, хоч ти не починай. На чому я закінчив? — питання лунало вже з іронією. Звук наповнення склянки зупинив на мить розмову. — Ці гівнюки з правління…

—  Замовкни, телепеню! — перервав його інший.

— Рано чи пізно всі дізнаються правду, — остання фраза прозвучала, як обіцянка, а глухий звук порожньої склянки поставив крапку у цій розмові.

Дивний діалог, змусив мене задаватися питаннями на які, як виявилося, я не маю відповідей. Занадто швидко світ іде перевертом — я не встигаю всього збагнути. Я пристібнула шолом назад до бокового кріплення, яке не відразу спрацювало. Спіріт, дивився на мене сумними очима з надією як найшвидше покинути це місце, і я була не проти.

Бац… тріс. Глухий звук падаючого тіла різко зупинив мене. Тримаючи переноску, я споглядаю, як один гвардієць наполегливо намагається підняти іншого. Судячи з усього, я чула саме їх голоси. Широко відкриті очі погано маскували мою зацікавленість.

— Якісь проблеми? — помітивши мене, запитав гвардієць.

— Можу допомогти, — несподівано сказала я.

—  Давай!

Я залишила переноску на столі та взялася до справи.

Захопивши гвардійця під руки, ми обоє відчули не лише важкість, а ще неприємний запах, що вибився з його рота, наче хмара гнилого сміття. Здолавши відразу, я зосередилася на завданні, зціпивши зуби від огиди. Плавно відштовхнувши назад, ми спільними зусиллями притиснули тіло до стіни. Мої долоні відчували холод титанових пластин захисного спорядження, які прилягали до його тіла. Ми з гвардійцем стали опорою для непритомного чоловіка. Важко дихаючи крізь ніздрі, ми синхронно перевели подих.

— Він хоч живий? — іронічно запитала я.

— Мала, від такого не помирають, — відповів гвардієць, впевнено зафіксовуючи товариша на своїй спині.

— Сподіваюся, — я витерла піт з чола та посміхнулася.

Відчувши тілесні коливання непритомний почав виявляти ознаки життя, заплітаючи язика в спробі промовити щось.

— О, ти воскрес! — гвардієць повернув голову вбік та глянув на товариша, чия голова важко спиралася на його плече.